Саме вона, якщо ви пам'ятаєте, вийшла заміж за старого Тома Треверса в той рік, коли у Кембриджширському Гандикапі переміг Блюботл, і спонукала мене написати статтю «Що носять добре вдягнені чоловіки» для її газети «Будуар міледі». Вона весела та привітна, з нею добре мати приятельські стосунки. На відміну від, скажімо, моєї тітки Агати (прокляття Британських островів і загроза кожному), вона анітрохи не викликає того страхітливого благоговіння. Я дуже поважаю тітку Делію та щиро захоплююсь її людяністю, заповзятливістю та й взагалі «хорошістю».
Зважаючи на написане вище, ви можете уявити собі мій подив її появі біля мого ліжка о такій годині. Адже я гостював у неї багато разів, і вона знає мої звички. Їй добре відомо, що я не приймаю вранці, доки не вип'ю чашку чаю. Те, що вона вломилася, знаючи, що мені зараз потрібні самітність і відпочинок, дуже погано, як на мене, узгоджувалося з тим, якою вона була зазвичай.
До того ж, що вона взагалі робить у Лондоні? Ось про що я питав себе. Коли сумлінна хазяйка повертається додому після семитижневої відсутності, хіба можна очікувати, що вона залишить будинок наступного ж дня після повернення? Їй слід було б залишитися в маєтку, допомагати своєму чоловікові, радитися з кухарем, годувати котів, вичісувати свого шпіца — одним словом, сидіти на місці. Попри те, що тіло мене слухалося погано, я спробував, наскільки мені дозволили майже склеєні повіки, подивитися на неї суворо та осудливо.
Вона цього, схоже, не помітила.
— Прокидайся, Берті, йолопе! — крикнула вона голосом, який влучив мені між очей та проткнув голову наскрізь.
Якщо тітка Делія й мала якусь ваду, то це була її схильність звертатися до свого співрозмовника так, ніби вона побачила його десь у кілометрі від себе, скачучи верхи. Це, напевно, було відлуння тих часів, коли вона вважала втраченим кожний день, який не вдавалося провести, переслідуючи десь за містом бідолашну лисицю.
Я знову осудливо та суворо подивився на неї, і цього разу вона це помітила. Але єдине, до чого це призвело — вона опустилася до особистостей.
— Не блимай на мене таким неподобним чином! — сказала вона. — Цікаво, Берті, — продовжувала вона, дивлячись на мене так, як, напевно, Ґассі дивився б на тритона, що не відповідає загально прийнятим стандартам, — ти хоч трохи уявляєш, наскільки огидний ти маєш вигляд? Щось середнє між оргією в кінофільмі та якоюсь нижчою формою життя в ставку. Пиячив уночі, напевно?
— Так, я виходив у світ, — холодно сказав я. — Був на дні народження Понґо Твістелтона. Я не міг його проігнорувати. Це було б нешляхетно.
— Що ж, вставай і вдягайся.
Мені здалося, що я її неправильно розчув.
— Вставати та вдягатися?
— Так.
Злегка застогнавши, я повернувся на подушці, і саме цієї миті зайшов Дживс, несучи життєдайний улонг. Я вчепився в напій, як потопаючий у солом'яний капелюх. Один чи два глибокі ковтки, і я відчув себе… не те що б «відновленим», бо після такої вечірки як день народження Понґо Твістелтона неможливо відновитися простим ковтком чаю, але принаймні старий Бертрам тепер зміг трохи зосередити свої думки на жахливому неподобстві, що спіткало його.
І чим більше я думав, тим менше розумів, до чого це все веде.
— Що таке, тітко Делія? — запитав я.
— Як на мене, це схоже на чай, — відповіла вона. — Але тобі краще знати. Адже це ти його п'єш.
Якби я не боявся розлити своє життєдайне зілля, я би безсумнівно зробив нетерплячий жест. Мені хотілося його зробити.
— Я не про вміст чашки. Я про все це. Про те, що ти вдерлася до мене, вимагаєш встати та одягнутися, і все інше.
— Я «вдерлася до тебе», як ти це назвав, тому що телеграми не призвели до жодного ефекту. А встати та одягатися я тобі сказала тому, що хочу, щоб ти встав і одягнувся. Я приїхала, щоб забрати тебе з собою. Я оцінила твоє нахабство, коли ти написав, що приїдеш наступного року, абощо. Ти поїдеш негайно! Я маю для тебе роботу.
— Але я не хочу роботу.
— Що ти хочеш, хлопчику мій, і що ти отримаєш — дві зовсім різні речі. На тебе в Брінклі Корт чекає чоловіча робота. Через двадцять хвилин будь готовий до останнього ґудзика.
— Але через двадцять хвилин я не зможу бути готовий ні до якого ґудзика! Я почуваюся жахливо.
Вона замислилася над цим.
— Так, — сказала вона. — Напевно, не дати тобі день або два на відпочинок буде негуманно. Гаразд, тоді чекаю на тебе не пізніше як тридцятого.
— Але на біса це все? Що значить «робота»? Навіщо робота? Яка робота?
— Якщо ти хоч на хвилинку замовкнеш, я розповім тобі. Це досить проста, приємна робота. Тобі сподобається. Ти коли-небудь чув про середню школу Маркет Снодсбері?
— Ніколи.
— Це середня школа в Маркет Снодсбері.
Дещо холодним тоном я сказав їй, що це я і сам розумію.
— А звідки мені було знати, що чоловік із таким розумом, як у тебе, втелепає це так швидко? — виправдалася вона. — Ну, то продовжимо. Середня школа Маркет Снодсбері — це, як ти правильно здогадався, середня школа в Маркет Снодсбері. Я одна з її опікунів.
— Ти мала на увазі «гувернантка»?
— Я не мала на увазі «гувернантка». Слухай мене, йолопе. У вас в Ітоні була рада опікунів? Добре. У середній школі Маркет Снодсбері вона теж є, і я член цієї ради. І організацію літнього вручення нагород доручили мені. Це вручення відбудеться останнього дня цього місяця — тридцять першого. Тобі все зрозуміло?
Я зробив ще один ковток життєдайного та кивнув. Такі прості факти я був здатний розуміти навіть після дня народження Понґо Твістелтона.
— Так, я чую тебе. Я безсумнівно розумію те, що ти кажеш. Маркет… Снодсбері… Середня школа… Рада опікунів… Вручення нагород… Зрозуміло. Але яке це має відношення мене?
— Ти вручатимеш нагороди.
Я витріщив очі. Мені здавалося, що в її словах немає сенсу. Вони здавалися мені безцільним висловом тітки, яка надто довго сиділа на сонці без капелюха.
— Я?
— Ти.
Я знову витріщився:
— Ти маєш на увазі мене?
— Я маю на увазі саме тебе.
Я витріщився втретє:
— Ти, напевно, жартуєш?
— Анітрохи я не жартую. Чого б це я жартувала? Цей обов'язок мав виконати вікарій, але повернувшись додому, я знайшла листа від нього, в якому він пише, що розтягнув ногу і тому змушений відмовитися. Можеш собі уявити, в якому я була стані! Кому я тільки не телефонувала. Ніхто не погоджувався. А потім я згадала про тебе.
Я вирішив розібратися з цими дурницями від самого початку. Ніхто не хоче догоджати своїм любим тітонькам так, як Бертрам Вустер, але існує межа, чітко визначена межа.
— То ти вважаєш, що я розкидатиму нагороди в цьому вашому Дотбойз Голлі?[8]
— Так.
— І виголошу промову?
— Саме так.
Я глузливо засміявся.
— Ради бога, припини це булькотіння! Це серйозна справа.
— Це я сміявся.
— О, справді? Що ж, я рада, що ти сприймаєш це так весело.
— Глузливо, — пояснив я. — Я не робитиму цього. Це остаточно. Я просто не робитиму цього.
— Ти зробиш це, Берті, або більше не перетнеш мій поріг. І ти знаєш, що це означає. Ти більше не їстимеш їжу від Анатоля!
Я сильно здригнувся. Вона мала на увазі свого кухаря, чудового митця. Короля свого фаху, неперевершеного у своєму вмінні приготувати страву так, що вона танула в роті споживача. Анатоль завжди був магнітом, що тягнув мене до Брінклі Корт із висунутим язиком. Одними з найщасливіших моментів мого життя були ті, коли я жував смаженю або рагу цього великого чоловіка, і перспектива відмови в цьому задоволенні лякала мене.
— Ні, що ти таке кажеш!
— Я так і думала, що до цього ти прислухаєшся, порося ненажерливе!
— Ненажерливі поросята тут абсолютно ні до чого, — гордо сказав я. — Якщо хтось високо цінує приготовані генієм страви, це ще не робить його ненажерливим поросям.
— Що ж, мені його страви теж подобаються, — визнала родичка. — Але ти не отримаєш більше ніяких ласощів, якщо відмовишся виконати цю легку, просту, приємну роботу. Навіть понюхати не дозволю. То ж можеш смоктати свій тридцятисантиметровий мундштук.