Скiфи були запеклими нацiоналiстами. Вони вважали грекiв за нижчих вiд себе i тому не змiшувалися з греками анi кровно, анi культурно, взагалi не втручалися в життя грецьких осад на Чорноморщинi, задовольняючись рiчною даниною з тих осель.
Звиклi до торгiвлi волзьким шляхом, сармати задумали вiдiбрати вiд чорноморських грекiв їхню монополiю на зовнiшню торгiвлю, перебрати її у свої руки. Задля того сармати вжили спосiб захоплювати грецьку торгiвлю i промисел, а з ними i владу в тих колонiях зсередини. Сарматськi торгiвцi, майстри, ремiсники, аристократiя оселювалися в Танаїсi, Ольвiї, Херсонесi, Пантикапеї, Фанагорiї та в iнших чорноморських мiстах. Вони помалу перебирали у свої руки торгiвлю i промисел. Само собою зрозумiло, що сарматськi королi та урядовцi в усiй Сарматiї сприяли сарматам, а не грекам.
У чорноморських мiстах сармати i греки змiшувалися культурно i кровно. Повстала нова людина греко-сармат. Розвинулася мiшана греко-сарматська культура i релiгiя. Завершився цей розвиток тим, що створилася сарматсько-грецька держава Босфор iз сарматським королiвським родом Спартакiв. Рим пробував пiдбити пiд свою владу Босфорську державу, але босфорська королева Динама звела нанiвець тi спроби. Босфорська держава iснувала 840 рокiв (480 до нашої ери — 360 р. н. е.)
Через нашi чорноморськi мiста-порти, нашими рiчками Днiпром, Днiстром, Доном, Кубанню плила широким i глибоким потоком найвища культура свiтових її осередкiв: Вiзантiї, Риму, Малої Азiї, Єгипту, Iндiї, Китаю. I плила в Україну ця найвища культура тисячорiччями: 2.000 рокiв за Трипiльської держави, 1.000 рокiв за Скiфо-Сарматської, пiвтисячi рокiв за Антської, пiвтисячi рокiв за Києво-Руської iмперiї. ЧОТИРИ ТИСЯЧI РОКIВ БЕЗПЕРЕРВНОГО ЖИВОГО ЗВ’ЯЗКУ УКРАЇНИ З ОСЕРЕДКАМИ НАЙВИЩОЇ КУЛЬТУРИ I ЦИВIЛIЗАЦIЇ.
Наша Чорноморщина вiд сивої давнини була великим вогнищем української культури. Нащадки босфорцiв створили праукраїнську азбуку, другу по гiттiтськiй; перекладали вже в перших сторiччях християнства Святу Євангелiю староукраїнською мовою. Нашi босфорцi, а не греки, побудували християнськi храми на Чорноморщинi i в Києвi кiлька сторiч перед охрещенням Русі Володимиром. I першим митрополитом України був українець Настас Корсуньський,[114] а не чужинець-грек. I не чужинцi, але українцi, архiтектори та майстри побудували в Києвi чудо тодiшньої архiтектури i мистецтва — кафедру Святої Софiї. Вона наскрiзь своєрiдна, українська. Мистецтвознавцi ретельно шукали чужих впливiв — i не знайшли.
Нашi iсторики, а за ними i чужi починають українську iсторiю допiру з IX ст., збуваючи кiлькома лише натяками безмiрно бiльше, безмiрно багатше життя України до IX ст. Читаючи їхнi iсторiї України, отримуєш враження, що величезне культурне i матерiальне багатство i могутнiсть Києво-Руської iмперiї та її столицi Києва якось раптово вискочили з порожнечi i розвинулися до своєї величi лише за 1–2 сторiччя. Кожний школяр знає, що культура виростає на велику не сторiччями, але тисячорiччями. А нацiональну культуру творять i розвивають не чужинці, а творчий генiй власного народу.
Як свiдчать чужинцi, що були в Києвi в X–XIV ст., Київ був тодi культурнiший i багатший за Париж чи Лондон. Вiн займав понад 500 гектарiв. Чи можна розбудувати таке велике мiсто за 1–2 сторiччя? Наш Київ є не багато молодший за Днiпро-Славуту. Київськi печери викопали пралюди старокам’яної доби, тобто 7.000 рокiв тому. Християнськi ченцi лише вичистили їх iз кiсток, побитих черепкiв, дивних кам’яних знарядь тощо безмiрної археологiчної вартостi. Київ будувався i перебудовувався десятки разiв. Будували великi будинки, прокладали вулицi, отже, копали i перекопували землю сотнi разiв, винищуючи тисячі археологiчних свiдкiв iсторiї Києва.
Київ заселювали люди за трипiльської доби 5.000 рокiв тому, за скитської i сарматської — 2.000 рокiв тому i далі — без перерви. Отже, наш Київ є найстарiшою столицею в Європi. I не лише найстарiшою, але й столицею найстаршого, найбiльшого i найкультурнiшого (колись) народу Європи. Київ не сторiччями, але тисячорiччями був найдальше на схiд висуненою твердинею європейської культури i цивiлiзацiї. Вiн є таким i сьогоднi. Маємо повне право назвати Київ Вiчним Мiстом. Вiн і своїм вiком, i своєю вагою у свiтовiй iсторiї, якщо не перевищує, то щонайменше дорiвнює другому Вiчному Мiсту — Римовi. Наш старезний Київ має повне право називатися III Римом. У його iсторичному сяйвi маячення диких москвинiв «Масква — III Рим» є направду блазенською карикатурою, що з неї i кiнь регоче.[115]
«Литовський Статут» i «Маґдебурзьке Право» були демократичними i самоуправа була справжньою. А це заперечувало московську централiзацiю, деспотичне безправ’я. Та уневажнити їх Московщина не мала сили довго ще по нашiй Переяславськiй поразцi 1654 року. Вона лише помалу, поступово, в мiру змiцнення своєї влади в Українi щораз бiльше їх порушувала. Маґдебурзьке Право скасували 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.
Iсторики дивуються, як українцi могли писати науковi богословськi твори вже по пiвсторiччi пiсля охрещення Русі 988 року. Ми вже згадували, що українська лiтературна мова iснувала кiлька сторiч перед 988 роком, тому могли українцi писати тодiшньою українською мовою науковi твори вже в XI ст. Наприклад, митрополит Iларiон (1051), митрополит Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турiвський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Феодосiй Печерський (1035–1074), невiдомий на iм’я автор «Слова о полку Iгоревiм» (1187), лiтописи XI i дальших сторiч, українськi письменники: М. Смотрицький (1587), Х. Фiларет (1596–1608), I. Вишинський (1625), Л. Зизантiй (1596), П. Беринда (1687), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1647), С. Косiв (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софанович (1667), А. Радивиловський (1676), С. Мокрiєвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та iншi.[118] Кожний із них мав найвищу тодi європейську освiту, кожний знав тодiшнi мiжнароднi мови — латинську та старогрецьку. Вони переклали українською мовою багато творiв європейських фiлософiв, науковцiв, письменникiв.
Крiм фiлософських та богословських творiв, українцi XVII ст. написали багато поетичних, нацiонального змiсту творiв також i театральних. Писали їх: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербакiвський та iншi. Iсторичнi працi писали: Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, I. Ґiзель, П. Кохановський та iншi.
Все XVII ст. не вгавала в Українi збройна вiйна українського народу iз зажерливими сусiдами. Навiть i за таких, зовсiм несприятливих обставин, Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати свої книжки 1448 року, українцi — 1491 року, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664.
Москвини почали друкувати книжки ПIЗНIШЕ за українцiв. Першим московським друкарем був датчанин В. Ґатон, а другим — українець I. Федорович. Ґатона москвини втопили, а I. Федорович утiк в Україну. Українцi допомогли йому закласти нову друкарню, i вiн видав кiлька українських книжок. Ґатонову та Федоровичеву друкарнi в Москвi москвини спалили, i в Московщинi не було потiм анi одної друкарнi ще 100 рокiв. А в Українi були: чотири у Львовi, три в Києвi, по однiй у Стрятинi, Крилосi, Угорцях, Уневi, Перемишлi, Острозi, Дерманi, Почаєвi, Рахмановi, Четвертнi, Луцьку, Чорнiй, Крем’янцi, Житомирi, Бердичевi, Черніговi.[119]
Датський посол Ю. Юст, що був в Українi 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, але й звичайнi ченцi Києво-Печерської Лаври мали надзвичайно високу освiту i розмовляли бездоганно латинською мовою. Ю. Юст не вiрив своїм очам, бачачи письменних селянок. Знаючи європейськi мови i тодiшню мiжнародну латинську, українцi XVII–XVIII ст. купували i читали дуже багато захiдноєвропейської лiтератури — вiд Аристотеля до Ф. Вольтера. Київська Академiя мала величезну книгозбiрню.