Цим у Європi на цiлi столiття була створена перманентна вибухова ситуацiя, тобто спорадична вiйна або пiдготовка до неї. Україна прагнула визволитись i на цьому ґрунтi формувала свою морально-духовну потугу i врештi-решт при першiй же нагодi пiднiмалася на бiй за визволення. Державцi ж її територiї i зазiхальники на неї час вiд часу вели за неї вiйни, якi з європейських у XVII–XIX ст. стали свiтовими в XX ст. Це турецько-польсько-росiйськi вiйни XVII ст., шведсько-росiйська — початку XVIII ст., австро-нiмецькi вiйни з одного боку i росiйськi з другого, в орбiту яких потрапила й Польща, якi скiнчилися перемогою Росiї та скасуванням також i Польщi як держави — друга половина XVIII ст., Перша i Друга свiтовi вiйни в XX ст.
В останньому роздiлi своєї працi «Мафiя» П. Штепа приходить до пророчого своєю суттю висновку, що в процесi протистояння двох голiв по сутi однiєї мафiї постане, вiрнiше воскресне давнє державне утворення Україна, що й стане початком нового витка свiтової iсторiї. Захiд аморальний такий же, як i Росiя, може навiть бездуховнiший, але не такий жорстокий. Україна замiсть пiдтримувати рiвноправнiсть, яка полягає в можливостi перегризти один одному горлянку, якщо не в прямому, то в переносному змiстi, не зважаючи на те, хто ти (право особи!), висуває право рiвноправностi нацiональних спiльнот, якi розвивають свою духовнiсть на глибоко гуманних колективних засадах моралi, справедливостi, краси, патрiотизму, високої естетики в побутi i мистецтвi. Порушення прав людини стає тотальним, якщо воно спрямоване проти цiлої нацiї. I не можна протиставляти права людини, тим бiльше, якщо ця людина опинилася в нацiональному середовищi не своєї нацiї, тобто є зайвою, чужинцем. Не можна на чужому весiллi вимагати своєї музики i танцiв, яких не обов’язково мусять знати господарi.
Самi ж нацiї, шануючи себе, згiдно з українським менталiтетом мають шанувати iншу нацiю, i тiльки на цiй основi мiж ними встановиться злагода.
Перше право нацiї — непорушнiсть її територiї, встановлення її територiальних меж у вiдповiдностi з iсторико-географiчним принципом — територiя як мiсце розселення та масового проживання. Друге невiд’ємне право нацiї (в наших умовах воно стоїть зараз на першому мiсцi) — право на рiдну мову як знаряддя всезагального спiлкування в межах своєї етнiчної територiї, до якої має бути призведений державний кордон із сусiдньою нацiєю. Йдеться не лише про право користуватися рiдною мовою, але й про право на власне мовне середовище, яке може iснувати лише в межах етнiчно-державної територiї нацiї, поза якою його немає i не може бути. Росiя i надалi намагається зберегти за собою це право на територiях її недавнiх колонiй, що є рiвнозначним їх подальшому вiдмиранню, незважаючи на всiлякi там «незалежностi».
У випадку, якщо етнографiчна межа змiнювалася внаслiдок масової експропрiацiї, як це мало мiсце в Криму, на Кавказi, в українському Закерзоннi тощо, етнiчний кордон, а в подальшiй перспективi i державний, має повернутися до свого первiсного стану. Розумiється, що тут не може бути й мови про денацiоналiзованих виселенцiв кiлькасотлiтньої давностi.
В останньому роздiлi своєї працi, який має назву «Україна», П. Штепа подав стислий нарис розвитку України за всi сiм тисяч рокiв її фiксованої iсторiї. Вiн знаходить у духовних надрах української нацiї такi неоцiненнi резерви, якi здатнi вiдкрити свiт i вивести його духовний розвиток на новi обшири шляхетних мiжлюдських та мiжнацiональних взаємин. Українськi селяни — це аристократи духу, рiвних яким нема серед простолюдинiв iнших країн. Обряди, пiснi, шляхетну культуру взаємин, якi вони створили, важко знайти в iнших країнах свiту. Здатнiсть на самопожертву, яку в iм’я майбутнього виявили десятки тисяч героїв УПА, або п’ятсот українських жiнок у Кiнґiрi, якi голiруч кидалися пiд червонозорянi танки в 1954 роцi, не має аналогiв у свiтовiй iсторiї середини XX ст., а русла глибинної народної естетики, якi виявляються в усьому укладi нацiонального життя українцiв (архiтектурi, ношi, стравах, звичаях, способi господарювання, поетичних повiр’ях тощо), теж випливають тiльки з власних, українських нацiональних джерел.
Вiд себе висловлюю скромнi сподiвання, що i в Росiї можуть пробудитися нацiональнi сили гуманiстичного спрямування, але поки що там панує державницький духовно-моральний розбiй i хаос. Глибоко ним уражене i новочасне українське суспiльство. Це стосується зокрема Пiвдня i Сходу України i в бiльшiй мiрi мiст, нiж сiл. Моральне звироднiння, зокрема певної частини молодi, йде в парi з русифiкацiєю. Це по сутi одне i те ж. Тому першочерговим завданням сучасного українства є повна реституцiя української мови на територiї всiєї української держави та в тих державах, де українцi проживають компактно на власних етнiчних територiях чи становлять значну нацiональну меншiсть в iншомовних та iншонацiональних мiстах (Москва, Санкт-Петербург, Новосибiрськ, Тюмень, Мiнськ тощо). Коли йдеться про цi мiсця, то українцi, якi там проживають, мають вiдновити свою мову як дисперсна нацiональна меншiсть, що може здiйснитися тiльки засобами створення українських нацiонально-культурних товариств.
На такi пiдсумки наштовхує унiкальна праця П. Штепи «Мафiя». Вiд самого початку вона читається з неослабним iнтересом. Книга П. Штепи широко документована. Вiн посилається на сотнi, якщо не бiльше автентичних джерел. Чи не до кожної сторiнки вiн подає по п’ять i бiльше вiдкличникiв. Ми пропускаємо їх у нашому виданнi, тому що вони в своїй основнiй масi є посиланнями на англiйськомовнi видання, нашому читачевi недоступнi. Але певна частина зносок україномовна. Ми зберiгаємо їх повнiстю.
Омелян НИКОНЕНКО
Вступ
Не так давно, а саме на початку цього сторiччя селянин орав, сiяв, збирав урожай, платив податки, одружував своїх дiтей i, бавлячи внукiв, доживав свого вiку у своїй хатi, у своєму селi на рiднiй землi. Мiщани жили своїм тихим життям, заробляючи хто чим мiг на свiй хлiб щоденний. Тодi кожна людина знала, що має робити завтра, позавтра, наступного тижня, мiсяця, року. Нiхто нiкуди не квапився. Мало хто виїздив далi свого повiту, чужими краями та народами мало хто цiкавився.
На сiльськогосподарському Сходi Європи були часом неврожаї, було чимало злидарiв, але якось нiхто не вмирав з голоду та холоду.
В Америцi люди розбудовували свої молодi держави i нiтрохи не цiкавилися подiями потойбiч океану.
Були вiйни, але й вони якось кiнчалися, i життя саме входило у свої мирнi береги.
Раптом 1914 року десь — не знати де — прорвало якусь величезну греблю, i жахлива повiнь змила геть iз землi все старе життя. Воно перевернулося шкереберть. Упало кiлька старих монархiй; повстали новi держави; кордони, люди, мови переплуталися; замаяли новi, незнанi прапори: на Сходi Європи — червоний, кров’яний; країни мирних гречкосiїв обернулися в пекло пожеж.
Нарештi замовкли гармати. Вiйна нiби скiнчилася, але чомусь та кров i далi лилася, i далi вiтер зi сходу приносив жахливi зойки дiтей i жiнок. Там, на Сходi Європи, конали мiльйони людей з голоду, а на Заходi люди спокiйнiсiнько купували дешевий схiдний хлiб, що його московський людожер-потвора вирвав з уст голодних українських дiтей.
Так, i не вiйна i не мир. Нiхто не знав, де вiн буде завтра.
Раптом вибухло щось таке жахливе, чому нема назви в людськiй мовi. Немов пекло виригнуло на землю всiх своїх пекельних потвор, що їх назбиралося там вiд Нерона, Чiнгiс-Хана, московських, нiмецьких та американських Iванiв, Пйотрiв, Ленiних, Гiтлерiв, Сталiних, Рузвельтiв, Хрущових. Увесь свiт сказився i обернувся в щось гiрше за саме пекло. Конали в жахливих муках десятки мiльйонiв дiтей, жiнок, дiдiв нараз. Великi країни обернулися у смердючi румовища. Голодом виморювали, живими спалювали мiльйони невинних людей; лiй з мертв’якiв топили; гаманцi з людської шкiри робили. Сам володар пекла перелякався.
Нарештi замовкли гармати. Життя на Заходi мало вже входити в мирнi береги. Але здивований свiт побачив у Євразiї бiльшу, як ранiше, величезну криваву iмперiю i великий мур, що вiдгородив половину Європи. Вiтер знову приносив з-за того муру жахливiшi за колишнi зойки катованих людей та ще якийсь кривавий сморiд-пошесть. Почала та пошесть ширитися i поза мур у ввесь свiт. Переляканi люди безпорадно заметушилися, але пошесть щораз бiльше пожирала мільйони захiдних людей. Зневiренi у своїй силi побороти її, захiднi люди перестали й метушитися, а проголосили «Бетер ред, тзен дед», с.т. краще пошесть, нiж смерть. А що смерть вже наближається, то насолоджуймось життям, пиймо, гуляймо поки ще живемо. «Панем ет цiрцзнсес»! (Хлiба i видовищ). У всьому свiтi запанував матерiалiстичний свiтогляд. Церкви стояли порожнi, а голi повiї танцювали не лише на вулицях, але й у церквах.