Коли М. Хрущов погодився забрати свої ракети з Куби, ширилися чутки, що Дж. Кеннедi обiцяв йому забрати американськi ракетнi бази з Туреччини та Iталiї. Уряд США офiцiйно заперечив правдивiсть тих чуток, але пiзнiше, 1963 року проголосив, що забрав тi бази, бо вони застарiли i вже непридатнi.
Як бачимо, уряд США дотримався своїх обiцянок, але уряд СРСР i не думав дотримуватися. Вiн своїх баз не забрав з Куби, а поховав у печерах, щоб з американських лiтакiв їх не бачили. Та кубинський патрiот Карлос Тод оприлюднив мапу Куби, де вказав на десятки схованих у печерах ракетних шахт. Уряд США заперечив їх iснування. Сенатор К. Кiтiнґ та iншi оприлюднили документи, якi доводили, що Московщина НЕ забрала ні своїх ракет, анi вiйська з Куби. Уряд заперечив правдивiсть тих документiв. Але коли Сенатська слiдча комiсiя вирахувала, що на Кубi є ще 17.500 московських воякiв, уряд примушений був визнати правдивiсть тих документiв. Отже, виглядає так, що у Вашинґтонi сидить московський, а не американський уряд.
За урядовими вiдомостями 1952 року Куба мала: 500 зенiтних ракет, 144 ракетні установки, 24 ракетні бази, 60 наземних ракет, 100 ракетних лiтакiв, 3.000 зенiтних гармат, 350 тяжких танкiв, 34 винищувача пiдводних човнiв, 17 вертольотiв.
На Кубi є 43 школи, якi випускають рiчно 10.000 вишколених комунiстичних шпигунiв, провiдникiв заворушень, повстань, пропагандистiв для Пiвденної Америки.
Психополітика
Теперiшню «холодну» вiйну видумали не москвини у XX ст., а китайський стратег Сун-Тсу 2500 рокiв тому. Що ж є ота «холодна вiйна»? У двох словах — це боротьба за душу i розум людини, а насамперед провiдної верстви народу. Щоби гармаш стрiляв, або летун кидав бомбу, треба переконати його у потребi робити це. Колись можна було примусити вояка стрiляти проти його бажання. Але тепер — з поширенням i поглибленням демократичних iдей та з поширенням освiти на весь народ — примусити людей робити те, чого вони не бажають, може лише жорстока деспотiя, як московська в СРСР, та й то лише на якийсь час, бо за першої ж нагоди тi примушення не будуть виконувати. У недеспотичних державах можна примусити iншим способом. А саме — обдуривши людей, полонивши їхню душу i розум, зробивши їх несвiдомими виконавцями наказiв ворога. Теперiшньою мовою це називається «пропаганда». А нашою українською мовою можна назвати це «яничарством». Iсторiя Московщини подає тисячi фактiв i документiв, якi доводять, що московську iмперiю, її культуру, економiку розбудували не москвини, але помосковщенi яничари: українцi i нiмцi.[50] Всi перемоги Московщини за всi сторiччя, разом з XX, над усiма її ворогами москвини завдячують тим способам, якi тепер називаються «холодною вiйною». Велику свiтову гарячу вiйну виграють тi, хто ще перед нею виграє мирну холодну вiйну. Iншими словами — хто перетягне на свiй бiк ДУШУ i РОЗУМ провiдної верстви iнтелiгенцiї ворожого народу. Виграє той, хто буде мати своїх шестиколонникiв i п’ятиколонникiв на керiвних становищах ворожої держави.
Боротьбу за душу i розум людини москвини назвали «психополiтикою». Назва дуже влучна. У Московщинi є окремi вищi на унiверситетському поземi школи, що виховують «психополiтикiв» зi студентiв тих країн, якi Московщина планує загарбати. Приїхавши до своїх країн, тi молодi психологи всiма силами i засобами помалу захоплюють у свої руки кафедри психологiї, психопатологiї в унiверситетах, посади судових знавцiв психiчних хвороб, психологiчних дорадникiв у всiляких державних i громадських установах, керiвникiв божевiлень тощо. Само собою зрозумiло, вони нищать всiх i кожного ворога комунiзму чи Московщини, проголошуючи їх божевiльними i запроторюючи до божевiлень, де вони гинуть «природною» смертю.
Свiтова мафiя скоро зрозумiла величезну полiтичну силу тої психополiтики i тепер застосовує її в Захiдному свiтi не менше як Московщина та комунiсти у Схiдному.
Кiлька не москвинiв, якi кiнчили московськi школи психополiтики, приїхавши до своїх країн, згодом побачили i зрозумiли, що вони є лише знаряддям у руках Московщини чи мафiї щоби захопити свiтову владу. Вони виявили тактику i стратегiю тої психополiтики. Дещо (далеко не все) ми наведемо тут задля прикладу.
Психополiтика — це наука i мистецтво опанувати i тримати в послуху думку осіб i громад, щоб оволодiти ворожими нам державами i народами способом психiчного лiкування.
Специфiчнi риси особи неповторної iндивiдуальностi, особистої визначеностi (детермiнiзму), творчостi, вiльної волi, спонтаннi духовнi сили є нiщо iнше як хвороби, якi приносять незадоволення, роз’єднання i упадок колективу.
Щоби пiдпорядкувати особу нашiй волi, треба насамперед знищити її волю, захитавши її моральнi засади i погляди. Треба знищити її самопошану, переконавши, що їй несила щось зробити. Пошану в родинi можна знищити, плямуючи святiсть шлюбу, спровокувавши розпусту i розлучення, виправдуючи чужоложство. Пошану до громади можна знищити, захитавши її довiр’я до членiв громади, а насамперед до громадських провiдникiв. Але забороняється зменшувати пошану молодi до держави, щоб не захитати в нiй пошану до комунiстичної держави. Треба знищити у молодi пошану лише до капiталiстичних державних дiячiв, пiдкреслюючи, що дiячi комунiстичної держави цiлковито iнакші, незрiвнянно лiпшi.
Обмова, очорнювання, брехня є найкращою зброєю психополiтика. Безперервне, стале принижування всього нацiонального: традицiй, святинь, нацiональних героїв i провiдникiв нацiональної лiтератури i мистецтва тощо є обов’язком кожного комунiста, а психополiтика — насамперед. Та найперше i найбiльше, що психополiтика має нищити, принижувати — це сама людина як особа, iндивiдуальнiсть. Найперше i найбiльше, бо ж майже неможливо скорити той народ, провiдна верства якого має розвинене почуття особистої гiдностi i нацiональної гордостi. Такий народ неможливо завоювати вiдкритим нападом. Треба його завойовувати, хоч i довгим, проте певним способом психополiтики: моральним, психiчним розладом, духовною гнилизною. Треба обернути духовно вiльну людину в духовно рабську двоногу худобину. Тих, винятково твердих осiб, що не пiддаються психополiтичному «лiкуванню», треба таємно вигублювати. Найзручнiше — божевiльним «самогубством».
Психополiтика мусить переконати суспiльство, що кiлькiсть психiчних захворювань щороку дуже збiльшується.[51] Отже, психiатр є рятiвником суспiльного здоров’я. Психополiтики мусять переконати суспiльство, що психiчнi хвороби можна вилiкувати лише жорстокими способами: як електричний удар, фiзичне биття, упорскування болючих наркотикiв, муки та вбивства тих, яких не можна вилiкувати. Нема потреби переконувати ширший загал, але конче треба переконати, накинути нашi iдеї провiднiй верствi нацiї. А щоб мати у своїх руках слухняний загал, то треба тримати його стало напiвголодним, пiдтримуючи водночас надiю на полiпшення, малюючи образи щасливого майбутнього. Тодi загал нi про що не буде мрiяти крiм їжi.
Всiляка мета породжує примус. Нема намагання без примусу. Без болю не може бути бажання уникнути болю. Без загрози кари не може бути здобуткiв, осягiв. Без суворого, твердого нагляду керiвництва не можна осягнути жодної державної мети. Щоби втримати послух людей, державна влада мусить бути дуже жорстокою.
Психополiтики мусять понадто докласти своїх зусиль перевиховати молодь, насамперед провiдну, iнтелiгентську. Мусять навчити їх вiрити, що людина — це лише двонога худобина, та ще й отарна. Мусять навчити молодь глузувати з iдеї якогось там духовного життя людини, глузувати з якоїсь там iндивiдуальностi. Мусять навчити молодь вiрити, що вселюдське щастя на землi буде лише тодi, коли буде вселюдський матерiальний добробут. Мусять навчити молодь глузувати з якогось там «духовного вiдродження». Роблячи легкодоступними мулодi всiлякi наркотики та трунки, хвалячи молодь за її дикi вибрики, заохочуючи молодь до статевої розпусти, пиятики, психополiтики можуть створити передумови загального безладу i революцiї.