Полiтична уява У. Черчiлля не сягала далi схiдних меж Польщi, тому не сила була йому уявити можливу полiтичну роль України, якби союзники наступали через Балкани. Але вiн добре уявляв наслiдки наступу через Балкани для Захiдної Європи. Вiн розумiв, що справа наступу через Балкани чи через Францiю була проблемою не стратегiї, але справою далекосяжної полiтики. Настирливi вимоги Московщини наступати через Францiю У. Черчiлль вiдкинув. Великобританський уряд ще в липнi 1942 року ухвалив НЕ наступати через Францiю, а наступати лише через Балкани. Тодi Ф. Рузвельт послав до Лондона генерала Дж. Маршалла та свою праву руку, головного радника Г. Гопкiнса переконати англiйцiв у потребi наступати через Францiю. Англiйцi не пiддавалися тисковi, хоч дуже боялися псувати стосунки з США, розумiючи, що без їх допомоги Англiя загине. У. Черчiлль писав тодi Ф. Рузвельтовi: «Найголовнiшим нашим завданням тепер є здобути пiвнiчне узбережжя Африки, розбудувати там морськi та повiтрянi бази, а з них ударити якнайдужче попiд iтало-нiмецьке черево — Балкани». Г. Гопкiнс записав тодi до свого щоденника: «Цей план мене дуже пригнобив».
Та мафiя i не думала поступатися. Навпаки, щоби посилити тиск на англiйцiв, Г. Гопкiнс витягнув iз своєї кишенi i прочитав англiйцям документ пiд назвою «Позицiї Росiї». Цей документ був таємний i нiбито написаний найвищими вiйськовими знавцями США, хоч нiким не пiдписаний. Про нього нiхто нiчого не чув аж до смертi Ф. Рузвельта та Г. Гопкiнса. У тому «документi» було написано: «Повоєнна позицiя Росiї (тобто СРСР. — П. Ш.) в Європi буде пануюча. Пiсля розчавлення Нiмеччини не лишиться в Європi жодної сили, яка могла би спротивитися величезнiй вiйськовiй потужностi СРСР. Щоправда, Великобританiя розбудує на Середземномор’ї свої сили супроти СРСР, що можуть бути допомiжними у рiвновазi сил. Але лише допомiжними, бо Великобританiї буде не сила самій встояти супроти СРСР. З цього 100 % можливого стану єдиний, життєздатний висновок — робити все що можемо, щоби здобути приятельство Московщини. Отже, треба вже тепер допомагати їй всiм чим зможемо i не псувати стосункiв задля малих розходжень».
У тому «документi» не написано: чи i по вiйнi треба буде допомагати Московщинi та не псувати стосункiв з нею. Очевидячки, що так, бо iнакше не утримати приятельських стосункiв з рознахабленим, вiчно ненажерливим Ванькою. Вiдомо, що московська «шiрокая натура» не знає жодних меж. «Коль пiть — так пiть на всю. Коль бiть — так бiть на всю». Якщо можна загарбати всю Європу, то… «Дайош растуди тваю… вєсь мiр»!!! Чи ж улюблений московський поет С. Єсенiн не марив «калєнам прiдавiть екватор», «папалам нашу зємлю раздавiть как калач», «до Єґiпта раскарячiть ноґi» i т. п.? I таке марили не лише «бальшєвiкi». Про таке марили i старi — ще з царських часiв — монархiсти: К. Леонтьєв, В. Соловйов, Ф. Тютчєв, М. Поґодiн, С. Булґаков, В. Розанов; про таке марили й лiберали: А. Ґерцєн, Ф. Достоєвський i демократи М. Бакунiн, М. Ґорький i т. п. Всi вони марили, мрiяли про те саме — знищити в усьому свiтi iдею Бога, знищити у людей мораль, знищити у людей здатнiсть думати; виховати слухняну отарну робочу двоногу худобу. А таку худобу буде вже легко запрягти до московського i мафiозного iмперського воза. Худоба ж сама, з власної волi йде до повного корита у стайнi, не думаючи про ковбаси з їхнiх шинок. Про «ковбаси» думають тепер тi, що керують поза лаштунками всiлякими рузвельтами. Худобi ж двоногiй не сила бачити далi свого корита у стайнi добробуту та «спiвiснування» з рiзником.
Янкi написали сотнi грубих i тисячi менших книжок про 2-гу свiтову вiйну. За винятком кiлькадесятьох, читаючи їх, набуваєш враження, що не США врятували СРСР, але навпаки — СРСР врятував США. Вони без застереження твердять, що СРСР був вирiшальним чинником у тiй вiйнi. Безглуздiшої, нахабнiшої i шкiдливiшої брехнi неможливо видумати. А ця брехня по вiйнi стала сильною московською, антиамериканською зброєю у холоднiй вiйнi в Африцi, в Азiї. Нею Московщина б’є США на тих суходолах. Азiати і африканцi могли повiрити цiй брехнi, бо ж вони мало знали про ту вiйну взагалi, а про допомогу США Московщинi цiлковито нiчого. А чим пояснити, що повiрили також i янкі? З часiв Квебекської наради (серпень 1943) не лише генерали, але й журналiсти бачили, що вiйськова і промислова потужнiсть США та Великобританiї є така величезна, що фактично вона вже перемогла потужнiсть Нiмеччини та Японiї. I вони також розумiли, що СРСР тримається лише допомогою США, а без неї він би давно вже впав. Генерали та вищi офiцери Генерального Штабу США були переконанi, що якби США припинили допомагати Московщинi так довго до осені 1943 року, навiть i тодi СРСР був би завалився.
Iсторик i радник Вiйськового Мiнiстерства США В. Полстон писав: «Вищi офiцери США кипiли придушеним протестом. Вони були твердо переконанi, що Московщина потребує допомоги США безмiрно бiльше, нiж США московської. Вони обурювалися, слухаючи так багато про московську пайку в перемозi i так мало про пайку США. Вони боялися, що англо-американцi, вихваляючи переборщено московську пайку i вибачаючись за нiби меншу їхню, пiдбадьорять Московщину вимагати бiльше i бiльше поступок вiд Англiї та США».
Касабланкська нарада
У сiчнi 1943 року у мiстi Касабланка в Алжирi вiдбулася нарада голiв урядiв та Генеральних Штабiв Великобританiї, США i Францiї. Генеральнi Штаби трималися думки, що Нiмеччина вже програла вiйну. Мафiя боялася, що на тiй нарадi уряди пiд тиском генералiв ухвалять наступ через Балкани. Тому Ф. Рузвельт поквапно вислав до Касабланки — за кiлька днiв до наради — генерала Дж. Маршалла, наказавши йому намовити англiйських та французьких генералiв наступати через Францiю. Генерал Дж. Маршалл намовляв їх три днi, але не намовив. Навiть i американцi генерал Г. Арнольд та адмiрал Е. Кiнґ не пiдтримали Дж. Маршалла, добре знаючи, що кожний сантиметр узбережжя Ла-Маншу пiд обстрiлом нiмецьких твердинь у такiй мiрi, що висадка вiйська там була би на 90 % божевiльним самогубством. Англiйцi натомiсть пропонували висадки в Iталiї, Грецiї, Балканах, Туреччинi. Цiкава «дрiбниця». Одним із доказiв генерала Дж. Маршалла було: «Це найбiльше задовольняє Московщину». Зрештою, погодилися на компромiс — вiдкласти до 1944 року, а в мiжчасi — здобути Сицилiю.
Ф. Рузвельт був дуже розчарований такою розв’язкою, а Г. Гопкiнс — пригноблений. Та несподiвано для всiх Ф. Рузвельт одним махом бiльш нiж надолужив програне мафiї. Надолужив, як каже українська приповiдка — «з великим гаком». Ф. Рузвельт вже по нарадi, на бенкетi в присутностi журналiстiв «вистрiлив» мафiозну засаду — безумовної капiтуляцiї Нiмеччини.
Це направду була така бомба-несподiванка, що приголомшила всiх присутнiх, навiть i янкi, наприклад, адмiрала США В. Лiгi. Пiзнiше й Мiнiстр закордонних справ США К. Гол признався, що вiн був здивований не менше за У. Черчiлля.
Згодом (21.07.1949) У. Черчiлль виправдовувався в Парламентi: «Почувши це, я мусив дуже швидко думати i визначати чи тодiшнiй дуже критичний стан Великобританiї дозволяв менi вiдмовитися. Я був примушений тодi у зв’язку зі станом Великобританiї погодитися на Рузвельтову «безумовну капiтуляцiю». У моїй головi нiколи такого не було».
Пiзнiше i сам Ф. Рузвельт казав: «Iдея безумовної капiтуляцiї якось раптово вибухла в моїй головi i я, не думаючи вiдразу, висловив її присутнiм журналiстам». Ф. Рузвельт i тут безсоромно збрехав. То була давно вже обмiркована iдея мафiї.
Так Ф. Рузвельт цiлковито безпотрiбно збiльшив кiлькiсть воєнних жертв на кiлькасот тисяч. Нам, українцям, його ухвала коштувала бiльше жертв, нiж всiх американських, англiйських, французьких, нiмецьких, iталiйських разом узятих. Але вона не лише врятувала московську iмперiю вiд розвалу, але так змiцнила її по вiйнi, що тепер вона загрожує всьому свiтовi. I нiхто iнший, як саме Ф. Рузвельт посередньо це висловив. Ще у Касабланцi вiн сказав своєму синовi Елiотовi: «Безумовна капiтуляцiя! Певна рiч, це якраз те, що потрiбно Московщинi. Нiчого лiпшого вона не могла би побажати. Безумовна капiтуляцiя! Гм! Та ж дядько Йосиф сам би поставив цю вимогу».