Выбрать главу

— Кілька разів.

Алісон придушила сигарету й знову сіла.

— Знаєш, чому мене на плач тягне? Бо я таки вийду заміж за Піта. Як тільки він повернеться, зразу ж і вийду. Піт — це найбільше, на що я заслужила.

Спершись на стіну, вона сиділа в завеликій сорочці — маленький хлопчурик із болісним виразом на обличчі. Вдивлялася в мене, вдивлялася в покривало, поринувши в безмовність.

— У тебе дух занепав. Це тимчасове.

— Той дух падає зразу, коли тільки задумуюсь. Коли, прокинувшись, бачу, хто я й що я.

— У тисяч дівчат таке саме.

— Я не тисячі. Я — це я. — Алісон скинула сорочку через голову й знову забралася під ковдру. — Як тебе звуть? Скажи своє прізвище.

— Ерфе. Е-ер-еф-е.

— А моє — Келлі. Твій татко справді був генерал?

— Справді.

Глузливо, трохи несміло відкозирнувши, вона простягла засмаглу руку. Я присунувся до неї.

— Вважаєш мене хвойдою?

Напевно, саме тоді, дивлячись на неї зблизька, я зробив вибір. Адже міг сказати те, що мав на думці: «Так, вважаю хвойдою, навіть ще чимсь гіршим, бо користаєш зі своєї розпусности. Краще б я послухався твоєї майбутньої зовиці». Якби я сидів чи стояв трохи далі від Алісон, в іншому кінці кімнати, щоб уникнути її погляду, то, мабуть, здобувся б на таку брутальність. Але ці сірі, проникливі, вічно невинні очі благали від мене правди й тим самим змушували брехати.

— Ти мені подобаєшся. Їй-бо, дуже подобаєшся.

— Ляж у ліжко і обніми мене. Більш нічого. Тільки обніми.

Я забрався в ліжко й обняв її. А тоді вперше в житті кохався із заплаканою жінкою.

Алісон ще не раз просльозилася тої першої суботи. Десь о п’ятій годині вона спустилася до Меґґі й повернулася з почервонілими від плачу очима. Майбутня зовиця сказала їй забиратися з помешкання. За півгодини до нас прийшла ще одна співмешканка — Енн, одна з тих нещасниць, у яких від ніздрів до підборіддя рівненька площина. Меґґі вийшла, а перед тим поставила вимогу, щоб за той час Алісон забрала свої манатки. Отож ми перенесли ці речі до мене. Я побалакав з Енн. Вона по-своєму — спокійно й доволі манірно — зайшла у співчуттях до Алісон далі, ніж я міг сподіватися. Меґґі відверто, мало не демонстративно закривала очі на всі братові вади.

Кілька днів Алісон виходила з оселі тільки вночі, побоюючись Меґґі. Чомусь сприймала її як ненависний, досі могутній бастіон незламної австралійської чесноти на трясовині розтлінної Англії. Я ходив по харчі, ми балакали, спали, кохалися, танцювали, в будь-яку пору дня і ночі варили щось їстівне — двоє під одним дахом — sous les toits, опинившись далеко поза звичним часом і насупленим лондонським світом за вікнами.

Алісон завжди була жіночна; на противагу багатьом англійським дівчатам, вона ніколи не зраджувала своєї статі. Не вродливиця, часто навіть негарна, Алісон мала зграбну хлоп’ячу фігурку, вміла гарно, по-сучасному вдягатися, виробила ґраційну ходу; і вся ця цілість видавалася значно привабливішою, ніж її окремі складники. Бувало, я сидів в автомобілі й дивився, як вона йде хідником, зупиняється, переходить вулицю й прямує до мене. Тоді в цієї дівчини був просто-таки чудовий вигляд. Та коли вона сиділа поруч мене, незрідка в її зовнішності вражало щось пустопорожнє, щось від розпещеної дитини. Ну а зблизька завжди збивала мене з пантелику: якоїсь миті мало не потвора, але досить було одного руху, зміни виразу на обличчі, повороту голови — куди й щезала потворність. Перш ніж вийти в місто, Алісон накладала на повіки насичені тіні, які пасували до частенько викривлених у понурій гримасі губ, справляли враження, що її побито до синців, й викликали мимовільне бажання дати ще дужчого прочухана. Чоловіки завжди й усюди звертали увагу на цю дівчину: на вулиці, в ресторанах, у пабах, — і вона це знала. Я звик спостерігати, як її пасуть очима. Вона належала до тих жінок, — рідкісних навіть серед красунь, — які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають зв’язки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.

Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все нараз — почергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.