Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.
— Це вам, месьє.
— Не варто таке дарувати.
— Не переймайся. Я її поцупила.
— Поцупила?!
— Я все краду. А ти й досі не знав?
— Все?!
— Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.
— Я не корчу.
Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.
— Це просто хобі, розвага, — підсміхнулась Алісон.
— Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.
Вона налила собі віскі.
— На здоров’я, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжка — і зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. — Алісон встромила ручку в мою кишеню. — Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.
— Мушу хильнути.
Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.
Поки я наливав, вона стояла поруч.
— Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.
Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.
Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь ім’я.
— Хто такий Мішель? — спитав я зранку.
— Хтось, кого я хотіла б забути.
Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.
— Ось звідки мій несусвітний — ні ваш, ні наш — акцент. Як тільки відкрию рота — зразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?
Алісон часто питала, чи не меле вона дурниць.
— Я гостювала в родичів у Валлії. У маминого брата. Господи Ісусе. Вони й кенґуру довели б до сліз.
В її очах я був хоч і стовідсотковий англієць, зате чарівливий. Почасти тому, що, з її ж таки слів, «культурний». Піт завжди бурчав, коли Алісон збиралася до музею чи на концерт. «Гей, малá, а чи не краще піти до пивної?» — передражнила вона Піта.
Одного дня вона сказала:
— Ти й не уявляєш, який Піт хороший. Хоч це й сучий син. Завжди знаю, чого йому треба, про що він думає й що має на увазі, коли говорить. А з тобою я нічого не знаю. Ображаєшся на мене, а я не розумію чому. Тішишся мною — теж не розумію чому. Та все тому, що ти англієць. Шкода, тобі не втямити цього.
В Австралії Алісон закінчила середню школу й навіть рік вивчала мови в Сіднейському університеті. А тоді познайомилася з Пітом і «все ускладнилося». Вона зробила аборт і поїхала до Англії.
— Він змусив тебе зробити аборт?
Алісон сиділа в мене на колінах.
— Він так і не дізнався.
— Не дізнався?!
— Я не була певна, що це його дитина.
— Бідолашка.
— Якби його, то Піт не хотів би цієї дитини. А якби не його, то не стерпів би її. Ото й усе.
— А ти сама не…
— Не хотіла. Ця дитина була б завадою, — перебила вона мене й докинула, тихше та м’якше: — Та ні, хотіла.
— І досі хочеш?
Помовчавши, Алісон злегка стенула плечима.
— Інколи буває.
Я не бачив її обличчя. Ми сиділи мовчки, зігріваючи одне одного, відчували близькість і тепло наших тіл і знали, що ми обидвоє заклопотані наслідками розмови про дитину. В нашому віці бридку голову зводить не секс, а кохання.
Якось увечері ми пішли подивитися старий фільм Карне «Набережна туманів»[22]. Виходячи з кінозалу, вона плакала. Вдруге заплакала в ліжку. І зачула моє невдоволення.
— Ти, Ніколасе, не я. Не можеш відчути того, що відчуваю я.
— Можу.
— Не можеш. Ото постановляєш собі не зворушуватися, не розчулюватися чи ще щось — і зразу все чудово.
— Та не чудово. Попросту не так паскудно.
— Цей фільм навіяв мені відчуття, що підтвердило мою думку про все на світі. Все воно безглузде. Стараєшся бути щасливим, а тоді раптом щось трапляється — і гаплик. Це тому, що ми не віримо в життя на тому світі.
— Не те що не віримо. Не можемо вірити.
— Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?