Однак уже здалеку, з моря, ріжуть око дві недоречності. Перша — дебелий готель в едвардіанському стилі на грецький копил. Ця будівля так само гармонує з краєвидом більшої частини гавані, як таксі з дорійським храмом. Друга — це споруда на краю села, яка не менш разюче дисонує з пейзажем. На її тлі будиночки видаються карликами. Страхітливо довга, кількаповерхова, вона — дарма що пишний коринфський фасад — скидається на фабрику. Згодом виявилося, що ця схожість не тільки зовнішня.
Якщо не брати до уваги школи імени Байрона, готелю «Філадельфія» і самого села, то можна сказати, що острів, усі тридцять квадратних миль, — це незаймана земля. Кілька маслинових садів і терасових полів на крутому північному схилі, а решту Фраксосу покриває сосновий праліс. Тут не побачиш античних пам’яток. Давнім грекам не смакувала дощівка з водозбірників.
Через брак прісної води на острові немає диких тварин, а птахи трапляються зрідка. За межами села завжди стояла тиша. Подеколи взимку (влітку не було випасу) на пагорбах можна було надибати чи то пастуха з отарою кіз, чи то селянку, згорблену під великою в’язанкою хмизу, чи то смолозбирача.
Таким був світ перед появою техніки, та й самої людини. Тут набувала незбагненного значення кожна дрібна подія, — пролетів сорокопуд, знайшлася нова стежка, завиднів у морській далечіні каїк[29], — вирізнена, відтінена й вивищена самотиною. Ніде в усьому світі немає такої найменш метафізичної, найменш нордичної самотности. Страх ані не торкнувся цього острова. Якщо його хтось зачарував, то не страховища, а німфи.
Я часто ходив на прогулянки — рятувався від клаустрофобійної атмосфери, що панувала в школі імени лорда Байрона. До смішного абсурдно викладати в пансіоні, зорганізованому на зразок Ітона та Гарроу[30] в місці, звідки кинеш оком на південь і побачиш край, де Клітемнестра вбила Агамемнона. Звичайно, професійний рівень учителів, заручників країни, в якій усього два університети, був значно вищий, ніж натякнув Мітфорд, а учні самі собою нічим не відрізнялися від своїх ровесників у всьому світі. Але до англійської мови вони ставилися дуже вже прагматично. Їм було байдуже до літератури, хлопців цікавила тільки техніка. Коли я пробував читати поезію автора, чиїм іменем названо школу, вони позіхали. Та коли пояснював, як називаються по-англійському частини автомобіля, то після уроку не міг спровадити школярів із класу. Вони часто приносили американські підручники, повні термінів, в яких для мене було стільки ж грецького, скільки в дитячих обличчях з виразом бажання, щоб я переказав їм текст своїми словами.
І учні, і вчителі ненавиділи острів. Сприймали його як щось на зразок виправного закладу, в який вони потрапили з доброї волі й де треба працювати, працювати, працювати. Я сподівався, що тут набагато сонливіша атмосфера, ніж в англійських школах, а виявилося — навпаки. Вершина іронії — тут вважали, що саме завдяки цій маніякальній працьовитості та кротячій сліпоті на красу природи тутешня система викладання стала типово англійською. Мабуть, греки, пересичені найгарнішими у світі краєвидами, й не вважали чимсь невідповідним замикатися в такому термітнику, а мене воно доводило до нападів люті.
Один чи два викладачі говорили по-англійському, більшість — по-французькому, але я з ними не зійшовся. Єдиний, з ким можна було приятелювати, став Деметріадес, другий учитель англійської, та й то, либонь, тільки тому, що краще, ніж інші, володів мовою. З ним я міг розмовляти на вищому рівні, ніж початковий.
Деметріадес поводив мене по сільських кав’ярнях і тавернах, і я засмакував у грецькій кухні та народній музиці. Вдень село завжди здавалося понурим. Безліч забитих дошками вілл, зрідка розминешся з кимсь на вуличці. Доводиться харчуватися тільки у двох найкращих тавернах, де бачиш одні й ті самі обличчя із затхлого левантійського провінційного товариства, вже скоріш із часів Оттоманської імперії й Бальзака у фесці, ніж із п’ятдесятих років. Еге ж, треба згодитися з Мітфордом: тут безнадійна нудьга. Кілька разів я зайшов до рибальських винярень. Там було веселіше, але відчувалося, що я не на місці. Та й у грецькій мові не дійшов таких висот, щоб розуміти місцевий діалект.
Я розпитував про чоловіка, з яким мав сутичку Мітфорд, але ніхто не чув про такого, про сварку й про «почекальню». Очевидно, Мітфорд проводив більшість часу в селі й заслужив лиху славу не тільки в Деметріадеса, але й в інших учителів. Доводилося миритися з наслідками англофобії, загостреними через тодішню політичну ситуацію.
30
Коледж Ітон, школа Гарроу — школи-інтернати для хлопців 13–18 років у Ітоні й Лондоні (Великобританія).