Любий Ніколасе!
Я так не можу жити далі. Мені дуже прикро, що мушу Тобі завдати болю. Повір, що мені прикро, й не сердься на мене за те, що знаю про Твій біль.
На власні вуха чую, як ти кажеш: «Не болить мені».
Я почувалася неймовірно самотньою й пригніченою. Не писала, що мені погано, бо й сама не знала, як про це писати.
У перші дні на роботі я не давала по собі нічого пізнати, а потім вдома заламувалася.
Я знову сплю з Пітом, коли він прилітає до Лондона. Вже два тижні. Прошу, прошу, повір: якби я надіялася на… Ти знаєш, на щό. Знаю, що знаєш.
Почуваю до нього зовсім не те, що було колись. У мене з ним не так, як з Тобою, тож не смій ревнувати.
Це тому, що він дуже простий, не дає мені думати й почуватись одинокою. Я знову занурилася в австралійсько-лондонські справи. Може, ми й одружимося. Не знаю.
Жахлива річ. Мені досі хочеться обмінюватися з Тобою листами. Я досі все пам’ятаю.
До побачення.
Алісон
Ти завжди будеш не такий, як інші. Завжди. Цей перший лист, який я написала в день твого від’їзду… Якби ж то Ти міг його зрозуміти.
Я написав відповідь. Сказав, що сподівався такої новини й що Алісон цілком вільна. Але порвав цього аркуша. Якщо й міг чимось завдати болю, то тільки мовчанням. А я хотів, щоб їй заболіло.
В останні дні перед Різдвом я був безнадійно нещасливий. Раптом без жодної видимої причини зненавидів школу — її спосіб викладання й те, що вона стриміла тут, сліпа й схожа на в’язницю, в самому серці божественних краєвидів. Коли Алісон перестала писати, я почувався ще дужче осамотілим. Навколишній світ — Англія й Лондон — став чимсь абсурдно й страхітливо нереальним. Два-три оксфордські знайомі, що час від часу надсилали мені вістку, не давали про себе знати. Вряди-годи я пробував слухати передачі зарубіжної служби Бі-бі-сі, але ці новини лунали неначе з Місяця. Йшлося про зовсім чужі мені події, про геть чужих людей, а британські газети, що зрідка потрапляли до рук, здавалося, цілком складалися з матеріалів під рубрикою «Сто років тому». Скидалося на те, що всі острів’яни усвідомлювали цей розрив між собою і сучасністю. Щодня за багато годин перед тим, як на обрії з північного сходу з’являвся пароплав з Афін, на набережній у гавані збиралася юрба. Хоч кожен знав, що судно зупиняється тільки на п’ять хвилин, що з нього зійде п’ять пасажирів і не більше сяде на борт, та нізащо не хотів пропустити це видовище. Ми були подібні до в’язнів, що досі не втрачали надії на амністію.
А острів був таки прегарний. Під Різдво настала вітряна, холодна погода. Величезне море антверпенської блакиті ревіло на жорствяному шкільному пляжі. Гори материка покрилися снігом, і над розлютованими водами стояли з півночі та заходу осяйні білі схили в дусі Хокусая[31]. Серед пагорбів стало ще порожніше й тихше. Я часто ходив на прогулянку, щоб розвіяти нудьгу, й весь час відкривав нові місця, де можна побути на самоті. Зрештою мене почав непокоїти цей досконалий світ природи. З’явилося враження, що тут мені немає місця. Я не знав, як жити в цьому світі, й не був до нього пристосований. Міський житель, я не мав коренів. Відкинув свій час і не міг поринути в минуле. Як Скірон[32], я завис поміж небом і землею.
Почалися різдвяні канікули. Я поїхав мандрувати Пелопоннесом. Треба було побути самому й відірватися від школи. Якби Алісон була вільна, я б полетів до неї в Англію. Спадало мені на думку й те, щоб звільнитися, але це означало б дати задній хід і знову зазнати поразки, і я вмовляв сам себе, що до весни все налагодиться. Тож Різдво я зустрів у Спарті, а Новий рік — у Піргосі, сам як палець. Перш ніж сісти в Афінах на пароплав і поплисти до Фраксосу, я затримався на день і пішов до знайомого публічного дому.
Я рідко думав про Алісон, але весь час відчував її близькість, і хоч як старався її забути, та не вдавалося. Траплялися монаші дні, коли я гадав, що проведу решту свого життя без жінок. Траплялися й такі дні, що кортіло запопасти якусь покладисту дівчину. Острів’янки були албанського походження — суворі й жовтошкірі, десь такі сексуальні, як Незалежна церква[33]. Набагато спокусливішими видавалися деякі хлопці з оливковою ґраційністю й виразно окресленою індивідуальністю — рисами, яких так бракує їхнім стереотипним ровесникам із приватних шкіл, оцим зодягненим в уніформу рожевим мурахам, що плодяться в Арнольдовому праху[34]. Бували в мене миті, як в Андре Жіда[35], однак без взаємности, адже педерастія ніде не викликає такої огиди, як у буржуазній Греції; з цього погляду Арнольд почувався б тут як удома. Зрештою, я не був гомосексуаліст. Попросту зрозумів (і тим самим викрив хибу у своєму вихованні), що в таких людей теж є свої радощі. І це завдяки не тільки своїй самотині, але й самому духу Греції. Він осмішував традиційні англійські поняття про моральність і аморальність; скою чи не скою я щось соціально непростиме — це само собою було справою смаку, щось на зразок того, чи скуштувати нову марку сигарет, чи ні: з погляду моральности воно однаково тривіальне. Красу і добро можна розрізнити на півночі, але не в Греції. Тут шкіру різних людей відділяють тільки проміжки сонячного світла.
32
Міфічний розбійник, що грабував людей на кордоні між Мегарою й Аттикою і з високого обриву скидав пограбованих у море. Скірона вбив Тесей.
33
Загальна назва всіх християнських общин і церков у Великобританії, що не належать до англіканської й католицької конфесій (пресвітеріанська церква, церква баптистів, методистів і т. ін.).
34
Метью Арнольд (1822–1888) — англійський поет і культуролог, інспектор провінційних шкіл. Перекладач Гомера.
35
Андре Жід (1869–1951) — видатний французький письменник, лауреат Нобелівської премії. Під безпосереднім впливом Оскара Вайлда став гомосексуалістом.