Маг

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» — «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.

Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.

Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, — другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.

Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»:

Невтомно будемо шукати,
А пошуки триватимуть, допоки
Туди вернемся, звідки вийшли,
І втямимо, що ми тут вперше[45].

Три останні рядки позначено ще й вертикальною лінією. Я кинув оком на стіну лісу, перш ніж перейти до наступної закладки. Таких було близько дюжини. Всі поміщено на сторінках з віршами, в яких ішлося про острови чи море. Ввечері я відшукав кілька таких уривків у своєму примірнику антології. Ось у цій строфі з вірша Одена виділено тільки два рядки — третій і шостий.

Про острови ще змалку кожен мріє…
Здаля від міст. Невинне там кохання[46].

Так само химерно власник книжки вибирав фраґменти з Езри Паунда:

Йди, бо минає зоряний приплив.
Щоб він скоріше вмер, прямуй на схід.
Руш! Голка вже тремтить в моїй душі!..
Прийми ж цю повінь зір як неминучу річ.

І далі:

— У кожного мерця живе ще ум! —
Із мόроку озвався глас.
— Прямуй шляхом до пекла, до хорόм
Церериної доні — Прозерпіни.

Йди до Тиресія [47] крізь непроглядну тьму —
Незрячого, що тінню в пеклі пробува
І тайни відає, незнані сущим на землі.
Путі своєї там дійдеш кінця.

Знання — це тінь, що відкидає інша тінь,
Однак за ним хоч на край світу йди,
Бо тямиш менш, ніж одурілий звір[48].

Бриз — сонячний вітерець, звичний влітку на Егейському морі, обхлюпував камінці пляжу хвильками, що звивалися, немов ліниві бичі. Нічого не діялося, все завмерло в очікуванні. Вдруге цього дня я почувався як Робінзон Крузо.

Накривши книжку рушником, я набрав самовпевненого вигляду й обернувся до схилу, тепер уже певен, що за мною спостерігають. Відтак нахилився, зібрав усе це добро й поклав на вершку брили, де легше віднайти згубу. Не з увічливости так зробив, а для того, щоб виправдати свою цікавість перед прихованим спостерігачем. Рушник легенько пахнув жіночими парфумами й кремом для засмагання.

45

Цю поему написав американський поет Томас-Стернз Еліот (1888–1965).

46

Вістан-Г’ю Оден (1907–1973) — англійський поет. Процитовано уривок із його вірша «Моралістичний пейзаж» («Paysage Moralisé»).

47

Міфологічний еллінський герой, фіванський віщун, що осліп у семирічному віці. Після смерти перебував у підземному царстві й з ласки Персефони, богині родючости, владарки небіжчиків, володів ясною пам’яттю та свідомістю.

48

Слова Кірки з Гомерової «Одіссеї» (пісня XLVII). Англійською мовою переклав американський поет Езра Паунд (1885–1972)..