Ми вийшли в сад. Деметріадеса прозвали Мелі, тобто «мед». Він, як дитина, пропадав за солодощами.
— Мелі, що ви знаєте про чоловіка, який живе на Бурані?
— Ви з ним познайомилися?
— Ні.
— Киш! — зі злістю гримнув він на хлопчиська, що різьбив ножиком якийсь напис на мигдальному дереві. Мелі надівав маску Казанови тільки у вільний час, а в школі був справдешній деспот.
— Знаєте, як його звуть?
— Конхіс.
— Мітфорд розказав мені, що посварився з ним. Ну, поскандалив.
— Збрехав. Мітфорд завжди бреше.
— Мабуть. Але десь-таки вони стрічалися.
— По-по. — Відповідником цього грецького вислову буде «скажи це своїй бабусі». — Цей тип ні з ким не водиться. Ні з ким. Можете спитати інших учителів.
— Чого б то?
— Чи я знаю… — здвигнув він плечима. — Це стара історія.
— То розкажи.
— Вона нецікава.
Ми йшли вимощеною кругляками доріжкою. Мелі ненавидів мовчанку й, не втерпівши, став розповідати все, що знав про Конхіса.
— Під час війни він співпрацював з німцями. В селі й носа не покаже. Мужики його б камінням закидали. І я теж, якби потрапив мені під руку.
— І ви? Чому? — підсміхнувся я.
— Бо він, багач, зашився тут, на відлюдді, а міг би жити в Парижі…
Рожева долонька його правої руки прудко описувала в повітрі невеликі кола — улюблений жест. Це була його заповітна мрія — помешкання з виглядом на Сену, з потайною кімнатою та іншими вишуканими витребеньками.
— Чи знає він англійську?
— Мав би знати. А чому він так вас зацікавив?
— Не зацікавив. Просто я побачив його віллу.
Над деревами і доріжками саду, оточеного високою білою стіною, пролунав дзвінок на другу зміну. Повертаючись до класів, ми з Мелі умовилися завтра пообідати в селі.
Власник найкращої сільської таверни, подібний до моржа велетень Сарантопулос, знав про Конхіса значно більше. Сам підійшов до нашого столика й випив за компанію склянку вина, коли ми з Мелі споживали страви, які він зготував. Так, це правда, що Конхіс відлюдько й ніколи не буває в селі, а ось те, що він прислужувався німцям, — брехня. Під час окупації його призначили сільським старостою, й він робив усе можливе, щоб полегшити життя односельцям. Якщо Конхіса й недолюблюють, то тільки тому, що мало не всі харчі він замовляє не на Фраксосі, а в Афінах. Тут господар закладу вдарився в довгу розповідь. Місцева говірка завдає клопоту навіть приїжджим грекам, ну а я не зрозумів ані слова. Захопившись, він аж на стіл навалився. У паузах серед потоку мови знуджений Деметріадес для годиться кивав головою.
— Що він розказує, Мелі?
— Нічого особливого. Про війну. Дурниці.
Раптом Сарантопулос глянув позад нас, сказав щось Деметріадесу і звівся з-за стола. Я обернувся.
На порозі стояв високий селянин зі скорботним обличчям. Він рушив був до найдальшого, призначеного для острів’ян, кута довгої, скупо обставленої кімнати, та Сарантопулос поклав йому руку на плече. Недовірливо придивившись до нас, селянин таки дався привести себе до нашого столика.
— Це агояті пана Конхіса.
— Аго… Що воно таке?
— Він має осла й возить до «Бурані» пошту та харчі.
— А як його звуть?
Звався він Гермесом. Мені не довелося стримувати усмішку, я ж бо віддавна звик до того, що не дуже-то кмітливих школярів кличуть Сократом і Арістотелем, а бридку бабусю, що прибирає в моїй кімнаті, — Афродітою. Сівши, погонич осла доволі неохоче прийняв від нас маленьку скляночку рецини. Він перебирав кумболої — бурштинову вервицю. Одне його око було нерухоме, з білуватою поволокою. Мелі, значно більше зацікавлений омаром на своїй тарілці, мало що витягнув із Гермеса.
Що робить пан Конхіс? Він живе сам, якщо не врахувати служниці, й плекає свій сад (це, мабуть, треба розуміти дослівно). Читає. У нього безліч книжок. Є також фортеп’яно. Він знає багато мов. Агояті не міг уточнити, які це мови. Мабуть, усі. Куди він їздить взимку? Часом до Афін, часом за кордон. За кордон — це куди? Гермес не знав. Не знав і про те, що у віллі «Бурані» бував Мітфорд. Там ніхто не буває.
— Спитайте його, чи міг би я навідати пана Конхіса.
Ні, це неможливо.
У Греції така цікавість, як наша сьогоднішня, — цілком природна річ. Здивувати тут може хіба що така стриманість, як у нашого співбесідника. Може, Конхіс і вибрав його саме за те, що тримає язик за зубами? Гермес звівся, щоб уже піти.