— Сподіваюся, що колись при нагоді послухаю вашу гру. — Кончіс злегка вклонився, не зважаючи на моє напрошування в гості. — Тут просто-таки вмираєш без музики.
— Тільки без музики? — спитав Кончіс і повів далі, не давши мені відповісти. — Ходімо ж. Просперо[56] покаже вам свої володіння.
— Просперо мав дочку, — зауважив я, сходячи разом із господарем на жорствяний майданчик.
— Просперо мав багато кого й чого, — кинув на мене холодним оком Кончіс. — І не все з того було молоде і прекрасне, пане Ерфе.
Я тактовно всміхнувся, гадаючи, що сказане стосується подій під час війни, й після короткої паузи спитав:
— Ви тут один живете?
— Це як вважати. Для кого один, а для кого й ні, — понуро й погордливо відповів він, дивлячись поперед себе. Чи то щоб ще дужче заплутати мене, чи то через те, що чужим не належало про те знати.
Кончіс шпарко йшов, раз у раз тицяючи пальцем на те й на се. Показав мені свій городець на терасі — огірки, мигдаль, мушмулу та фісташки. З краю тераси було видно затоку, де я купався годину-дві тому.
— Муца.
— Я не чував, щоб її так називали.
— Албанське слово, — стукнув він себе по носі. — «Нюхало». Он та скеля формою подібна до носа.
— Не дуже поетична назва, як на такий чудовий пляж.
— Албанці були пірати, а не поети. Цей мис вони назвали Бурані. Двісті років тому в їхньому арґо це слово позначало гарбуз. Або ж череп. — Він рушив з місця. — Смерть і вода.
— А що це за табличка біля брами? Чому такий напис — Salle d’attente? — спитав я, йдучи за Кончісом.
— Її почепили німецькі солдати. У війну виселили мене з «Бурані».
— Але чому саме ця табличка?
— Як гадаю, перед тим вони сиділи у Франції, а тут нудьгували.
Обернувшись, він зауважив мою усмішку.
— Еге ж, пане Ерфе, німцям належить подякувати й за таку крихту гумору. Я б не наважився калічити рідкісне дерево.
— Ви знаєте Німеччину?
— Її не пізнаєш. Можна тільки примиритися з тим, що вона є.
— А Бах? Чи не важко з ним примиритися?
Кончіс зупинився.
— Я суджу про народ не з його геніїв, а з національних особливостей. Давні греки вміли покепкувати самі з себе. Римляни — ні. Саме з такої причини Франція культурна країна, а Іспанія — ні. Тому-то я прощаю євреям і англосаксонцям їхні незліченні вади. Тому-то я подякував би Богу, якби вірив у нього, за те, що в мені нема ні краплини німецької крови.
Ми дійшли до кінця тераси, де стояла перекошена альтанка, повита буґенвілеєю й іпомеєю. Господар жестом запросив увійти. У тіні, перед виступом скелі, на п’єдесталі стояв бронзовий чоловічок із ґротескно величезним здійнятим фалосом. Руки теж здійняті вгору — так лякають дітей, рот вишкірений маніяцькою посмішкою сатира. Дарма що невеличка на зріст — дюймів вісімнадцять, ця фігурка навівала первобутний страх.
— Знаєте, хто це? — підійшов до мене ззаду Кончіс.
— Пан?
— Пріап. В античні часи він стояв у кожному саду. Відлякував злодіїв і дарував плодовитість. Ці статуї належало різьбити з грушевої деревини.
— Де ви його знайшли?
— Це зроблено на замовлення. Ходімо.
Він мовив «ходімо» так, як грек понукує осла. Неначе я — але це порівняння спало мені на думку трохи пізніше — його майбутній наймит, якого треба ознайомити з робочим місцем.
Ми рушили до вілли. Звідси, від середини колонади, вузька крута стежка зиґзаґами провадила до моря. У берег вклинювалася невелика затока завширшки не більш як п’ятдесят ярдів, обрамлена скелями. Кончіс спорудив тут крихітний причал, і тепер біля цієї споруди погойдувався прив’язаний рожево-зелений човник — звичайний, з підвісним мотором, таких на острові багато. У прибережній скелі виднів ґрот, повен каністр із бензином. Був там ще помпувальний пристрій, від якого відбігала труба.
— Чи не бажаєте скупатися?
Ми стояли на причалі.
— Я забув узяти плавки.
— Тут можна й на голяка.
Він подивився на мене так, як дивиться шахіст, зробивши сильний хід. Мені згадалися Деметріадесові жартики про англійські задки, згадався Пріап. Може, в тому й розгадка, що Кончіс попросту старий гомик.
— Щось не дуже хочеться.
— Як собі бажаєте.
Зійшовши на жорствяний пляж, ми сіли на видобуту з води колоду. Я закурив і подивився на Кончіса. Що ж це за людина?
Мені паморочилося в голові. Не тільки від того, що на моєму робінзоновому острові з’явився чоловік, що вільно говорить по-англійському, явно освічений і космополітичний — мало не за одну ніч виріс на голій землі, як химерне дерево. І не тільки від того, що він виявився зовсім не таким, яким я його уявляв. Я відчував, що торік тут справді коїлося щось таємниче, про що Мітфорд із незрозумілої причини волів промовчати. У повітрі витало щось двозначне, недомовлене, непередбачуване.