— Як ви сюди потрапили, пане Кончісе?
— Чи пробачите ви мені, якщо я попрошу не ставити питань?
— Звичайно ж.
— І добре.
От тобі й на. Я прикусив губу. Якби тут був хтось інший, то я змусив би себе до сміху.
Сосни, що росли на бескиді праворуч, кинули тіні на воду. У всьому світі запанував спокій, цілковитий спокій. Комахи вгомонилися, гладінь моря застигла, як дзеркало. Кончіс мовчки сидів, склавши руки на колінах. Очевидно, робив дихальні вправи. Важко визначити не тільки його вік, але й усю решту особистих даних. Позірно він ніби й мало цікавився мною, а однак крадькома вів спостереження. Спостерігав, навіть дивлячись у протилежний бік, і вичікував. Так було з самого початку: він був ніби й байдужий, а проте стежив і вичікував. Ми мовчали, як давні знайомі, що розуміють один одного без слів. Правду кажучи, це мовчання гармонувало із спокоєм цього дня. Роблена безмовність, але не клопітка.
Раптом Кончіс ворухнувся й задивився на верх невисокої скелі, що стояла ліворуч. Я повернув голову, нічого там не побачив і глянув на нього.
— Що там?
— Птах.
Мовчанка.
Я розглядав його профіль. Невже він божевільний? А може, кепкує з мене? Я знову спробував зав’язати розмову.
— Як розумію, ви були знайомі з обома моїми попередниками.
Кончіс проворно, як змія, повернувся до мене, але не відповів.
— З Левер’є, — не вгавав я.
— Хто вам сказав?
Чомусь Кончіса лякало те, що про нього кажуть поза очі. Я розповів про записку, й він трохи заспокоївся.
— Тут він був нещасний. На Фраксосі.
— Те саме сказав мені Мітфорд.
— Мітфорд? — знову підозріливо зиркнув Кончіс.
— Мабуть, йому в школі напліткували.
Заглянувши мені в очі, він недовірливо кивнув. Я усміхнувся, й Кончіс відповів блідою усмішкою. Знову граємо в дивні психологічні шахи. Здається, я маю перевагу, хоч і не розумію, в чому вона полягає.
Згори, з невидимого будинку, долинуло теленькання дзвіночка. Подзвонили двічі, тоді після паузи тричі, а відтак знову двічі. Сигнал, безперечно, щось означав. У цьому звукові втілилася дивна напруга, що відчувалась у віллі та її власнику й аж ніяк не вписувалася в глибокий спокій природи. Кончіс відразу звівся.
— Мені пора. Та й перед вами довга дорога.
На середині схилу, де розширялася крута стежка, стояла чавунна лавочка. Мій супутник, що йшов дуже прудко, полегко сів на неї. Він важко дихав, як і я. Поплескав себе по грудях. Я скорчив міну заклопотання, а він знизав плечима.
— Старість не радість. Благовіщення навпаки, — скривився Кончіс. — Вістка про те, що людини не стане.
Ми мовчали й віддихувалися. У вигадливих прогалинах між соснами видніло жовтувате небо. На заході здіймалася імла. У вишині, завмерши над спокоєм, клубочилися віхтики вечірніх хмаринок.
— Ви обранець? — тихо спитав він, знову ні з того ні з сього.
— Обранець?
— Чи відчуваєте, що хтось вас обрав?
— Обрав?
— Джон Левер’є вважав себе Божим обранцем.
— Я не вірю в Бога. І, звичайно, не почуваюсь обранцем.
— А мені видається, що ви таким і є.
— Дякую, — скептично усміхнувся я.
— Це не комплімент. Людина стає обранцем завдяки сліпому випадку, а не завдяки самій собі.
— І хто ж мене обрав?
— Випадок багатоликий.
Кончіс встав і на мить затримав руку на моєму плечі, ніби заспокоював і давав зрозуміти, що це дрібниця. Ми зійшли вгору. На майданчику біля бокової колонади він зупинився.
— Ось я й добрався.
— Дуже вам дякую.
Я хотів, щоб він відповів на мою усмішку й визнав, що піджартував із мене, але на його задумливому обличчі не було й натяку на веселість.
— Попрошу вас виконати два мої прохання. Перше: нікому в селі не кажіть, що познайомилися зі мною. Це з причини певних подій під час війни.
— Я чув про це.
— Що ви чули?
— Одну історію.
— Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?
— Певна річ. Нікому не скажу.
Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.
— Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте — до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.
— Дякую. Дуже дякую. Буду радий.
— Як гадаю, перед нами багато відкриттів.