— Voilà[63].
— Чарівно. — Я вирішив не допустити до того, щоб французька стихія пойняла нас, як епідемія ґрипу. — Не можу намилуватися, — докинув я, кивнувши на репродукцію.
— Еге ж? — Він підійшов до полотна. — «Моя мати».
Спершу я подумав, що він жартує.
— Ваша мати?
— Так називається картина. Насправді це, звичайно ж, його мати. Поза всякими сумнівами. Завжди була.
В очах цієї жінки не було риб’ячої поволоки, звичної в портретах роботи Модільяні[64]. Напружений, уважний, мавпячий погляд. Придивившись до картини зблизька, я трохи пізнувато втямив, що це не репродукція.
— Господи Боже… Вона, цілком певно, коштує цілий маєток.
— Ото ж бо, — відповів, не дивлячись на мене, Кончіс. — Не подумайте, що я убогий, раз живу тут так скромно. Я дуже багатий. — Він вимовив так, ніби вираз «дуже багатий» позначав національність. Може, таки й позначав. Я знову задивився на полотно. — А цей портрет мені… майже нічого не коштував. Я замовив його з милосердя. Хотів гордитися тим, що відкрив у Модільяні генія. Але не відкрив. І ніхто не відкрив. Навіть цей спритник, пан Зборовський[65].
— Ви знали його?
— Модільяні? Ми зустрічалися. Багато разів. Я був знайомий з його приятелем, Максом Жакобом[66]. Наприкінці його життя. В той час він уже прославився. Став невідлучною прикметою Монпарнасу.
Я крадькома глянув на Кончіса, що вдивлявся в картину. Не з чого іншого, як із снобізму, моя повага до цього старого набрала зовсім іншого виміру. Його дивацтво, штучність і моя гадана перевага в пізнанні життя вже не видавалися безумовними.
— Мабуть, ви шкодуєте, що ви не купили його інших робіт.
— Я купив.
— І досі їх маєте?
— Звичайно. Тільки банкрут продає чудові картини. Ці полотна висять у моїх інших будинках.
Я взяв до уваги цю множину. При нагоді скажу це комусь, передражнивши Кончіса.
— А де вони… інші будинки?
— Як вам подобається ось це? — Він торкнувся статуетки юнака, що стояла під полотном Модільяні. — Макет Родена. Інші будинки… Гаразд. У Франції. В Лівані. В Америці. Я проваджу справи в усьому світі. — Кончіс обернувся до іншої фігурки — бронзової й кістлявої. — Це Джакометті.
— Я приголомшений. Тут, на Фраксосі…
— Чому б і ні?
— А злодії?
— Якби ви мали таку безліч цінних картин, як у мене, — потім покажу вам ще дві там, нагорі, — то вам довелося б вирішити, як з ними поводитися. Або вважати їх тим, чим вони і є, — прямокутними зафарбованими полотнами, або ж стерегти їх, як золоті штабки. Заґратувати вікна й ночами не спати. Ось, — кивнув він на статуетки. — Крадіть, якщо хочете. Я повідомлю поліцію, але вам може поталанити втекти з краденим. Тільки одне вам не вдасться — змусити мене трястися над цим добром.
— Я не загрожую цьому добру.
— На грецьких островах нема злодіїв. Але я б не хотів, щоб кожен знав про ці твори.
— Зрозуміла річ.
— Ось цікава картина. Її не згадано в єдиному повному каталозі творів Модільяні, який мені довелося побачити. І підпису немає, як бачите. Однак дуже легко з’ясувати, хто автор. Зараз покажу. Візьміться за ріжок.
Він відсунув убік скульптуру Родена, і ми зняли картину. Кончіс повернув її, щоб я подивився на зворот. Кілька початкових штрихів ескізу до іншого портрета, в спідній половині незаґрунтованого полотна недбало написано якісь слова та числа. Внизу, біля самої рами, проставлено загальну суму.
— Його борги. Ось. «Тото». Це алжирець, у якого Модільяні купував гашиш. — Кончіс указав пальцем на інший напис. — «Збо». Зборовський.
Дивлячись на недбалі п’яні закарлюки, я відчув простодушність цього художника й жахливу, але конечно потрібну прірву, що відмежовує генія від повсякдення. Ото позичить у тебе на вічне віддання десять франків, а ввечері напише картину, за яку колись даватимуть десять мільйонів.
65
Леопольд Зборовський (1889–1932) — польський поет єврейського походження, торговець творами мистецтва.
66
Макс Жакоб (1876–1944) — французький поет і художник єврейського походження. Загинув у концтаборі Дрансі.