Кончіс спостерігав за мною.
— У музеях цей бік не показують.
— Бідолаха.
— Він міг би сказати те саме про кожного з нас. Причому мав би вагомішу підставу.
Я допоміг Кончісові повісити картину на місце.
Він кивнув на вікна — невеликі, вузькі, заокруглені вгорі, поділені надвоє колонами з капітелями з різьбленого мармуру.
— Вони походять із Монемвасії[67]. Я побачив їх в якомусь будиночку, ото й купив весь цей будиночок.
— Так роблять американці.
Він не усміхнувся.
— Венецькі вікна. З п’ятнадцятого сторіччя. — Кончіс узяв із книжкової полиці альбом. — Ось. — Через його плече я побачив славетне «Благовіщення» Фра Анджеліко й одразу здогадався, чому колонада видалася мені такою знайомою. І підлога та сама — викладена червоною плиткою, з білою облямівкою по краях.
— Що вам ще показати? Цей клавесин — рідкісна річ. Справжній Плеєль. Не модний, але дуже гарний. — Господар погладив його, як кота, по блискучій чорній накривці. Під стіною навпроти стояв пюпітр, зовсім не потрібен для гри на клавесині.
— Ви ще на якомусь інструменті граєте, пане Кончісе?
Глянувши на пюпітра, він похитав головою:
— Ні. Це просто зворушлива пам’ятка.
Судячи з тону голосу, Кончіс аж ніяк не зворушився.
— Гаразд. Добре. Мушу на якийсь час залишити вас у самоті. Треба переглянути кореспонденцію. — Він зробив жест рукою. — Там ви знайдете газети та журнали. Або ж книжки — беріть, яку захочете. Пробачите мені? Ваша кімната нагорі… Якщо хочете…
— Та ні, мені добре й тут. Дякую.
Він вийшов, а я знову задивився на картину Модільяні, погладив статуетку Родена, обійшов усю кімнату. Почувався кимсь, хто постукав у двері хати, а потрапив до палацу. Трохи по-дурному вийшло. Взявши стосик французьких і американських журналів, що лежали на столику в кутку, я вийшов під колонаду. І за якусь мить — цього зі мною теж не траплялося за останні кілька місяців — спробував скласти вірша.
Кончіс запропонував оглянути решту оселі.
Двері привели нас до порожнього негарного передпокою. З північного боку була їдальня, якою господар ніколи не користувався, і ще одна кімната, що скидалася на букіністичну крамничку. Завал книжок — ними повняться полиці, їх стоси стоять на підлозі разом із горами газет і журналів. На столі біля вікна — великий, ще не відкритий пакунок. Очевидно, тільки що надійшов.
Кончіс підійшов до мене, тримаючи в руках циркуль.
— Я трохи бавлюсь антропологією. Чи можна виміряти ваш череп? — запитав він таким тоном, ніби був цілковито певен моєї згоди. Я схилив голову. Делікатно поколюючи її кінчиками приладу, Кончіс поцікавився: — Любите читати?
Ніби забув, — але ж не міг забути! — що в Оксфорді я вивчав англійську літературу.
— Звичайно.
— І що ж ви читаєте?
Він записав у блокнотику результати вимірювання.
— Е-е-е… переважно романи. Вірші. І критику.
— У мене тут немає жодного роману.
— Ні одного?
— Роман уже не жанр літератури.
Я підсміхнувся.
— Що вас розсмішило?
— Це за моїх часів в Оксфорді так жартували. Якщо не знаєш, що сказати на якійсь вечірці, то ставиш саме таке питання.
— Яке?
— «Чи не гадаєте, що роман уже вичерпався як літературний жанр?» І ніхто не сподівається на серйозну відповідь.
— Розумію. Ніхто не сприймав цього всерйоз.
— Саме так. — Я заглянув у блокнот. — Може, мої виміри чимсь цікаві?
— Ні. — Він пропустив питання повз вуха. — Натомість я кажу всерйоз. Роман помер. Як алхімія. — Кончіс сховав руку з циркулем за спину, щоб не збиватися. — Я зрозумів це ще перед війною. Знаєте, що я тоді зробив? Спалив усі романи, які мав. Діккенса. Сервантеса. Достоєвського. Флобера. Усіх великих і малих. Спалив навіть книжку, яку я написав замолоду, коли ще не дійшов розуму. Я розвів вогнище на подвір’ї. Весь день горіло. Дим розвіявся в небі, попіл канув у землю. Очищення вогнем. Відтоді я здоровіший і щасливіший.
Згадавши, як знищено мої вірші, я подумав, що широкі жести справді справляють враження, якщо ти на них здатен.
67
Візантійське місто-фортеця на скелі, що утворилася 375 року внаслідок сильного землетрусу.