Кончіс сидів, спершись на перила й відвернувшись від краєвиду.
— Ну а ви? Ви самі заручені?
Тепер я своєю чергою похитав головою.
— Вам, мабуть, тут дуже одиноко живеться, — припустив Кончіс.
— Мене попередили.
— Симпатичний молодик вашого віку…
— Що ж, була одна дівчина, але…
— Кажіть далі.
— Не зможу цього пояснити.
— Вона англійка?
Я подумав про твір Боннара. Ось вона, дійсність. Про такі миті не розповіси. Я усміхнувся.
— Можна, я попрошу вас про те саме, що ви просили тиждень тому? Про те, щоб не ставити питань?
— Звичайно.
Запало особливе мовчання, те саме, яке минулої суботи накинув мені Кончіс на пляжі. Нарешті він обернувся до моря й обізвався.
— Греція — як те дзеркало. Спершу мучить тебе, а тоді навчає.
— Жити на самоті?
— Просто жити. Таким, яким ти є. Якось — багато років тому — один швейцарець приїхав доживати свої дні у напівзруйнованій одинокій хатці на далекому краю цього острова — он там, під Аквілою. Був такого віку, як я тепер. Весь час він складав годинники й читав книжки про Грецію. Навіть давньогрецьку самотужки вивчив. Сам полагодив хатину, очистив водозбірники й спорядив кілька городніх терас. Його пристрастю — ніколи не вгадаєте — стали кози. Тримав одну, тоді дві. Нарешті — цілу череду. Кози ночували в його кімнаті. Завжди плекані, вичесані, прилизані, це ж бо був швейцарець. Навесні він часом заходив до мене, і ми насилу втримували весь цей сераль поза межами оселі. Той козар навчився робити чудовий сир, в Афінах за такий товар платили добрі гроші. Але він був самотній. Ніхто не писав йому листів. Ніхто ніколи не завітав до хати. Зовсім один. Як гадаю, я не бачив щасливішої людини, ніж він.
— Що з ним сталося?
— Помер у тридцять сьомому. Від крововиливу. Його знайшли мертвим аж за два тижні. Кози на той час поздихали. Стояла зима, і двері, природно, були замкнені зсередини.
Дивлячись мені у вічі, Кончіс скривив рота в посмішці, ніби вважав смерть якоюсь жартівницею. Шкіра тісно прилягала до його черепа. Тільки очі були живі. Я мав дивне враження, що він переді мною вдає саму смерть. Ось-ось відпаде видублена стара шкіра, випадуть очі, і виявиться, що я гостюю в кістяка.
За якийсь час ми повернулися до оселі. На другому поверсі з північного боку були ще три кімнати. Перша з них — це комірчина, в яку хазяїн дав тільки оком кинути. Я помітив стос кошиків і меблі в чохлах. Другою йшла ванна кімната, а третьою — невеличка спальня. На застеленому ліжку лежала моя похідна сумка. Я сподівався побачити замкнену кімнату дами з рукавичкою. А тоді припустив, що вона живе в хатці й Марія доглядає її. Або ж цю кімнату мені дали тільки на суботу і неділю, а в інший час тут мешкає дама.
Кончіс простягнув мені брошуру сімнадцятого сторіччя, яку я залишив на сходовому майданчику.
— Десь за півгодини я, як звик, вип’ю аперитиву. Підтримаєте компанію?
— Залюбки.
— Маю вам щось сказати.
— Слухаю.
— Чи не наговорили вам про мене всілякого непотребу?
— Я чув про вас тільки одну історію, доволі похвальну.
— Розстріл?
— Я ж вам це сказав ще минулого тижня.
— Мені здається, що ви ще щось інше чули. Може, від капітана Мітфорда?
— Більше нічого. Запевняю вас.
Стоячи на порозі, Кончіс свердлив мене очима. Схоже, збирав усю силу на рішення про те, щоб відкрити мені таємницю. І ось він мовив:
— Я медіум і ясновидець.
Тиша наповнила віллу. Зненацька все, що раніше діялося, зійшлося на цих словах.
— Боюсь, я не медіум, — відказав я. — Ані на крихту.
Ми тонули в сутінках, видивляючись один на одного. Було чути, як у його кімнаті цокає годинник.
— Це неважливо. То що, за півгодини?
— Навіщо ви мені про це сказали?
Кончіс обернувся до столика біля дверей, чиркнув сірником, засвітив гасову лампу, ретельно підкрутив ґнота, змушуючи мене чекати відповіді. Нарешті випростувався й усміхнувся.
— Бо я медіум і ясновидець.
Він спустився сходами, перетнув передпокій і ввійшов до своєї кімнати. Двері зачинилися, знову наплинула тиша.
Ліжко виявилося дешевим, залізним. Крім стола, нічного столика, килима й крісла, тут ще було старе, замкнене на ключ касоне, що стоїть у кожній хаті на Фраксосі. Годі й уявити таку спальню для гостей на віллі мільйонера. Голі стіни, тільки висить знімок кількох селян на тлі якогось будинку — саме цього. Посередині стоїть не старий ще Кончіс у солом’яному капелюсі й шортах. Одна-єдина жінка — селянка, але не Марія, бо на світлині їй стільки, скільки нині Марії, а сфотографовано групу, цілком очевидно, двадцять-тридцять років тому. Я підніс лампу й зняв фото, щоб подивитися, чи немає напису на звороті. Немає. Прилипнувши розчепіреними лапками до стіни, тендітний гекон видивлявся на мене затуманеними очима. Геконам подобаються кімнати, що стоять порожняком.