— Власне кажучи, ви не відповіли на моє запитання.
— Ваш перший відрух був дуже типовий, як на ваше століття, що не піддається навіюванню й схильне не довіряти та спростовувати. Добре видно, що криється під вашою ввічливістю. Ви як дикобраз. Наїживши голки, ця тварина не може їсти. А якщо не їсть, то доводить себе голодом до смерти. І ці колючки гинуть разом із рештою тіла.
Я погойдав рештками узо в чарці.
— Це ж і ваше століття, не тільки моє.
— Я провів багато часу в інших ерах.
— Читаючи книжки?
— Ні, насправді.
Знову монотонно загукала совка — з тими самими рівними проміжками. Я задивився на потонулі в пітьмі сосни.
— Маєте на увазі перевтілення?
— Це дурня.
— У такому разі… — знизав я плечима.
— Я не можу вийти за рамки обмежень, встановлені земним життям. Тож залишається єдиний спосіб побувати в інших сторіччях.
Якусь мить я барився з реплікою.
— Піддаюся.
— Не піддавайтеся. Гляньте вгору. Що бачите?
— Зірки. Космос.
— А ще? Ви знаєте, що вони там. Хоч їх і не видно.
— Інші світи?
Я крутнувся, щоб глянути на співрозмовника. Він сидів, як чорна тінь. У мене по спині побігли мурашки. Кончіс висловив мою думку.
— Гадаєте, я божевільний?
— Ви попросту впали в помилку.
— Ні. Ані не збожеволів, ані не впав у помилку.
— То ви… подорожуєте до інших світів?
— Так. Подорожую до інших світів.
Поставивши чарку, я видобув сигарету й закурив, перш ніж поставити наступне питання.
— Як? У плоті й крові?
— Я відповім, якщо ви поясните, де закінчується плоть і починається свідомість.
— І у вас… гм… є якісь докази?
— Є, і то незаперечні. — Кончіс зробив паузу. — Призначені для людей, яким вистачає інтелекту збагнути їх.
— Ось це ви й мали на увазі, кажучи про обраних та ясновидців?
— І це теж.
Я замовк, зміркувавши, що мушу нарешті вибрати лінію поведінки. Почував цілком природну ворожість, яка наростала від усього, що діялося між нами; підсвідомий спротив, який вода чинить олії. Либонь, найкраще було б поводитися ввічливо й скептично.
— То ви мандруєте… як би це сказати… за допомогою телепатії?
Кончіс не встиг відповісти, за колонадою м’яко зачалапали чиїсь ноги. З’явившись перед нами, Марія вклонилася.
— Сас евхаристуме[75], Маріє. Вечеря готова, — проказав господар дому.
Ми звелися й рушили до концертної зали. Перш ніж поставити чарки на тацю, Кончіс зауважив:
— Не все вдається розтлумачити словами.
Я опустив очі.
— В Оксфорді нас навчали такого: якщо не вдається пояснити словами, то пояснення взагалі немає.
— Чудово, — усміхнувся він. — Чи можна називати вас на ім’я?
— Звичайно. Будь ласка.
Кончіс хлюпнув трохи узо в чарки. Ми цокнулися.
— Ігія сас, Ніколасе.
— Гія.
У цю мить я запідозрив, що він п’є зовсім не за моє здоров’я.
В кутку тераси виблискував стіл — неждано церемонійний острівець скла і срібла в напівтемряві. Горіла єдина лампа — висока, з темним абажуром. Спливаючи вниз, промені згущувалися на білій скатертині, відбивалися й примхливо, як на полотнах Караваджо, вихоплювали з пітьми наші обличчя.
Вечеря була розкішна. Варені у вині рибки, смаковите курча, сир із пряним ароматом трав і медово-сирний коржик, спечений, як запевнив Кончіс, за турецьким середньовічним рецептом. Вино мало легенький присмак живиці, ніби виноград зібрано десь поряд соснового бору, але ні в чому не нагадувало терпкого, схожого на скипидар пійла, яке я часом хиляв у селі. За їдою ми майже не розмовляли. Кончісові очевидно таке подобалося. Якщо й перекидалися заувагами, то тільки про страви. Він їв повільно й дуже мало, тож я вимів усе до крихти.
Насамкінець Марія принесла каву по-турецькому в мідному кавнику й забрала лампу, бо та привабила цілу хмару комах. Натомість поставила свічку. Пломінець рівно здіймався в безвітрі. До нього раз у раз підлітали настирливі нетлі, кружляли навколо, обпалювали крильця й відлітали. Закуривши, я сів лицем до моря, як і Кончіс. Він не мав охоти на розмову, і я був ладен почекати.
Раптом я почув, що хтось іде по жорстві. Звук кроків віддалявся в бік моря. Спершу я вирішив, що це Марія, хоч і здивувався, що в таку пору вона подалася на пляж. І зразу ж розпізнав, що це не її кроки. Не їй належать, як і рукавичка.
Легка, прудка, обережна хода, ніби хтось старається не привернути уваги до себе. Цілком можливо, що це дитина. Мій стілець стояв далеко від балюстради, й годі було глянути з-понад перил. Я зиркнув на Кончіса. Він задивився в пітьму й зовсім не зважав на ці звуки, немовби мав їх за щось звичне. Я непомітно подався вперед, до перил. Але кроки вже стихли. На свічку раз у раз накидалася велика нетля — неймовірно шпарко, вперто й завзято, ніби ґумкою прив’язана до ґнота. Нахилившись, Кончіс дмухнув на пломінця.