Кончіс не зразу відповів. Наче хотів, щоб я за той час оцінив різкий тон свого голосу.
— Ви поводитеся так, ніби я звинуватив вас у злочині, — озвався він. — Або в зіпсованості.
— Перепрошую. Але я ні разу не мав справи з телепатією та ясновидством, — відповів я й наївно додав: — Я взагалі атеїст.
— Звісно, розумна людина має бути або агностиком, або атеїстом, — тихо й твердо мовив він. — І ще боягузом, що дрижить за своє тіло. Це безумовні прикмети високого інтелекту. Але я веду річ не про Бога, а про науку. — Я змовчав. Його голос набрав твердости. — Гаразд. Я взяв до уваги, що ви… не вважаєте себе ясновидцем.
— А тепер вам нема як відмовити мені й не сказати того, що пообіцяли.
— Я тільки хотів застерегти вас.
— Ви це зробили.
— Вибачте, я вийду на хвилинку.
Кончіс зник у своїй спальні. Звівшись, я підійшов до кутка парапету, звідки відкривався широкий огляд. Віллу обступали мовчазні сосни, що невиразно маячили у світлі зірок. Цілковитий спокій. Високо в небі, десь далеко на півночі, гудів літак — третій чи четвертий, який я чув уночі за весь час, що пробув на острові. Я подумав, що на ньому може летіти Алісон. Уявив, як вона йде проходом між пасажирськими кріслами, штовхаючи візочок з напоями. Як і вогні далекого судна, цей негучний гул не послаблював, а посилював враження відособлености «Бурані». Мене охопила туга за Алісон. Я відчував, що втратив її назавжди. В уяві бачив Алісон поруч себе й тримав її за руку. Ця дівчина утотожнилася з людським теплом, надійною повсякденністю й правдивим дороговказом. Я завжди почувався її захисником, але тої ночі в «Бурані» збагнув, що насправді вона мене захищала — або ж могла б захищати.
Надійшов Кончіс. Підійшовши до перил, він глибоко зітхнув. Небо, море, зірки — півсвіту простяглося перед нами. Ще було чути гул літака. Я закурив. У таку мить Алісон теж так повелася б.
— Як на мене, в шезлонґах буде вигідніше.
Я допоміг господареві притягти з далекого кінця тераси два виплетені з лози крісла. Ми відкинулися на спинки, задерли ноги, і мені зразу ж війнув слабкий старосвітський аромат прив’язаної подушечки в узголів’ї — так само пахли рушник і рукавичка. Цілком певно, що ці парфуми не Кончісові й не Маріїні, бо інакше я б зачув. Видно, в цьому шезлонґу часто сиділа якась незнайома мені жінка.
— Довгенько мені доведеться тлумачити, що я мав на увазі. Треба буде розповісти вам історію всього мого життя.
— Останні сім місяців я провів серед людей, що засвоїли тільки ази англійської мови.
— Тепер моя французька краща, ніж англійська. Але це дрібниці. Comprendre, c’est tout[76].
— «Аби тільки налагодити зв’язок».
— Чиї це слова?
— Одного англійського романіста[77].
— Не йому казати. Роман, вигадка — це найгірший засіб налагоджування зв’язку.
Я усміхнувся пітьмі. Ми затихли. Зірки подавали знаки.
— Як ви вже чули, мій батько був англієць, — розпочав Кончіс. — Він довозив до Англії тютюн і родзинки, тому жив переважно в Середземномор’ї. У Лондоні мешкав один із його конкурентів, грек, якому в 1892 році прийшла сумна вістка. Його старший брат разом із жінкою загинув під час землетрусу — там, за хребтом, по той бік Пелопоннесу. Вціліло троє дітей. Наймолодших, хлопчиків, повезли до Південної Америки, де жив ще один батьків брат. Найстарша, сімнадцятилітня дівчина, приїхала до Лондона господарювати в домі дядька — того, що конкурував з моїм батьком, віддавна вже вдівця. Вона відзначалась особливою вродою, властивою грекиням із домішкою італійської крови. Мій батько познайомився з нею. Набагато старший, зате, гадаю, доволі привабливий, ще й умів сяк-так говорити по-грецькому. Обом торговцям було вигідно злити дві фірми в одну. Коротко кажучи, дійшло до шлюбу… і я з’явився на світі.
Перше, що мені виразно запам’яталося, — це мамин спів. Весела чи сумна — мама завжди співала. Вона непогано виконувала класичні твори, грала на піаніно, та мені найглибше запали в пам’ять грецькі народні пісні. Їх вона заводила в час смутку. Пригадую, багато років по тому мама розповіла мені про відчуття, коли зійдеш на далекий пагорб і дивишся з вершини, як помалу здіймається до лазурного неба пил вохряної барви. Дізнавшись про смерть батьків, вона пройнялася чорною ненавистю до Греції. Прагла тоді покинути батьківщину й ніколи вже не повернутися. Як багато хто з греків. Знову ж таки, як багато хто з греків, вона не призвичаїлася до вигнання. Дорого треба заплатити за те, що ти народився в цій найгарнішій і найжорстокішій країні світу.
77
Епіграф роману англійського письменника Едварда-Морґана Форстера (1879–1970) «Говардова садиба».