Моя мати співала — і музика стала головною річчю в моєму житті, відколи себе пам’ятаю. Я був вундеркінд. Уперше дав концерт у дев’ять років, і до мене поставилися доволі прихильно. Але в інших дисциплінах я не встигав. Був не тупий, а страшенно ледачий і мав за обов’язок одне — добре грати на фортеп’яно. Чуття обов’язку головно полягає в тому, щоб удавати перед самим собою, що нудне й банальне теж важливе, а цієї штуки я так і не навчився.
На щастя, мене вчив музики чудовий педагог — Шарль-Віктор Брюно. У нього було чимало вад, типових для людей такої професії. Брюно пишався своїми методами навчання й своїми учнями. До бездарних ставився з убивчим сарказмом, до талановитих — з янгольським терпінням. Він здобув чудову музичну освіту, тобто, як на ті часи, став rarissima avis[78]. Тоді більшість виконавців прагнула одного — показати самих себе. Отож їхні досягнення звелися до неймовірно бистрої гри й майстерного експресивного рубато. Нині ніхто так уже не грає. А навіть якби хто й захотів, то не зумів би. Навіки не стало Розенталів[79] та Годовських[80]. Брюно випередив свою епоху, немало сонат Гайдна і Моцарта я й досі сприймаю тільки в його трактуванні. Однак найзначнішим досягненням Брюно й на ті часи рідкісним — наголошу, що це було перед Першою світовою — стало те, що він однаково добре грав на роялі й на клавесині. Я потрапив на науку до Брюно саме тоді, коли він намірився занехати фортеп’яно. Клавесин вимагає зовсім іншої техніки пальців, і переладнатися аж ніяк не легко. Мій учитель мріяв заснувати школу клавесиністів, у якій учні змалку спеціалізувалися б у грі на цьому інструменті. Щоб не були, як він мовляв, des pianistes en costume de bal masqué[81].
У свої п’ятнадцять я пережив те, що нині назвали б нервовим зривом. Брюно дуже вже поганяв мене. Я завжди був байдужий до дитячих забав і до спорту. Мешкав у батьків, а не в інтернаті, тож після уроків ішов додому й музикував до самої ночі. У школі я ні з ким не заприятелював. Мабуть, тому, що мене вважали євреєм. Отож лікар сказав, що після одужання мені належить менше вправлятися й більше прогулюватися. Я скривився як середа на п’ятницю. Якось батько приніс розкішну книжку про пернатих. Перед тим я не розрізняв найпоширеніших видів птахів і навіть не гадав підучитися в цій справі. Але батькова ідея виявилася натхненною. Лежачи в посстелі й розглядаючи застиглі пози на малюнках, я захотів подивитися на живу дійсність — хоча б ту, що щебетала за вікном моєї спальні. Спочатку я полюбив спів птахів, а тоді вже їх самих. Неждано-негадано навіть гороб’яче цвірінькання видалося мені чимсь таємничим. Ну а трелі дроздів і шпаків у нашому лондонському саду я слухав так, ніби це перший раз, а не тисячний. Згодом — ça sera pour un autre jour[82] — завдяки птахам я пережив дуже незвичайну пригоду.
Ось такою дитиною я був. Лінивою й самотньою. Еге ж, дуже самотньою. Як би це висловитися точніше по-англійському? Так, мазунчик. Здібний до музики, ні до чого більш. Одиначок, розпещений батьками. Коли мені пішов шістнадцятий рік, стало видно, що я не виправдаю надій. Спершу це зрозумів Брюно, а тоді вже я сам. Ми, не змовившись, постановили не казати про це батькам, а я ніяк не міг примиритися з лихом. На шістнадцятому році життя важко усвідомити, що з тебе ніколи не буде генія. І тут я закохався.
Вперше я побачив Лілі, коли їй було чотирнадцять, а мені — на рік більше, невдовзі після перебутої депресії. Ми мешкали в Сент-Джонс-Вуді. В одному з цих білих палациків для заможних торговців. Пригадуєте цю дільницю? Півкруглий під’їзд. Портик. На задвірках уздовж всього будинку — сад, у кінці якого росте кілька надто вже густих яблунь і груш. Занедбаний, зате буйний. Під однією з лип я спорядив собі «домівку». Одного червневого дня — спекотного, блакитного й прозорого, як тут, у Греції, я читав біографію Шопена. Добре пам’ятаю, що саме цю книжку. Знаєте, в моєму віці перші двадцять років життя тримаються в пам’яті краще, ніж другі… чи треті. Отже, я читав і, звісна річ, уявляв себе Шопеном. Поруч лежала нова книжка про птахів. Було це 1910 року.
Раптом із-за цегляного муру, що відділяв сусідній сад від нашого, долинуло шарудіння. Я здивувався, бо ж у сусідньому будинку ніхто не жив. А тоді… з’являється голова. Обережно. Як мишка. Це дівчинка. Я притаївся у своєму притулку, й ця незнайомка не зразу мене зауважить, є час придивитися до неї. Її голова осяяна промінням, на плечі спадає буйне світле волосся. Ця світляна хмара повниться спійманим сонцем. Бачу затінене обличчя, темні очі, напіврозтулені допитливі вуста. Поважна, несміла, а однак здобулася на відвагу. Зауважила мене. Пойнята осяйною імлою, вона якусь мить придивляється. Випростувалася, як пташка. Я зводжуся біля входу до своєї домівки, досі в тіні. Ми не озиваємося, не усміхаємося. В повітрі вібрують несказанні таїни отроцтва. Сам не знаю, чому не можу спромогтися на голос… і тут хтось покликав її.
80
Леопольд Годовський (1870–1938) — польсько-американський піаніст і композитор єврейського походження.