Розвіялися чари. Розпалося все моє минуле. У Сеферіса[83] є такі слова… «Зірками повниться розламаний ґранат». Щось подібне сталося в цю хвилину. Дівчинка зникла, я знову всівся, але не міг читати. Підібравшись до муру, якнайближче до сусідньої кам’яниці, я почув голоси, що просочувалися крізь вхідні двері, — приглушений чоловічий і сріблястий жіночий.
Мені нездоровилося. Кілька тижнів не виходила з голови ця зустріч, ця таємнича… яке б то його слово вжити… провість, послана від її світла, її сяйва до мого сутінку.
Її батьки поселились у сусідстві. Я познайомився з Лілі. Між нами постав якийсь незримий зв’язок. Не тільки в мріях виростала як із мого, так і з її єства наша спільна пуповина. Про неї ми, звичайно, не сміли й словом прохопитись, хоч добре тямили, що є така річ.
Багато в чому ми були подібні. У неї теж майже не було приятелів у Лондоні. І ще один, кінцевий мазок цієї казкової картини — Лілі, як і я, була музикальна. Хоч і не дуже обдарована, але таки здібна. Її батько, дивакуватий заможний ірландець, кохався в музиці й дуже добре грав на флейті. Звичайно, наш сусід не міг не зустріти Брюно, який не раз у нас гостював, а згодом через його посередництво познайомитися з Долмечем[84] і завдяки цьому майстрові зацікавитися рекордером. Ще один забутий інструмент у ті часи. Пам’ятаю, як Лілі заграла своє перше соло на співучому, трохи розстроєному рекордері, що його зробив Долмеч, а купив її батько.
Наші родини дуже зблизилися. Я акомпанував Лілі, часом ми грали дуетом, часом до нас долучався її батько, часом співали наші матері. Ми відкрили новий, незнаний континент музики. «Клавесинна книга Фіцвільяма»[85], Арбо[86], Фрескобальді[87], Фроберґер[88] — у ті роки неждано виявилося, що музика була ще й перед вісімнадцятим сторіччям.
…Кончіс замовк. Хоч як кортіло мені закурити, та я стримався, щоб не збити його з думки, щоб він і далі вільно снував спомини. Встромивши між пальці сигарету, я чекав.
— Її краса… десь так, як у Боттічеллі: довге лляне волося й сіро-фіалкові очі. Втім, у такому описі вона видасться дуже вже блідуватою, в дусі прерафаелітів[89]. У ній було те, що нині вже згинуло у світі, жіночому світі. М’якість без сентиментальности, чистота без наївности. Дуже легко було скривдити Лілі, покпити з неї. А коли кпила вона, то ніби пестила. Я зобразив цю дівчину дуже вже безбарвною. Аякже, в ті часи нас, підлітків, вабило не так тіло, як дух. Лілі була дуже вродлива. Але тільки її душа була sans pareil[90].
Між нами не було ніяких перешкод, крім тих, що ставили тодішні правила поведінки. Я тільки-но сказав, що наші вподобання і смаки збігалися. Але не характери. Лілі завжди була стримана, терпляча й чуйна. Натомість я був запальний. Норовистий. Дуже самолюбний. Не пригадаю, щоб вона когось скривдила. А я ні на кого й ні на що не зважав, коли хотів чогось домогтися. На тлі такого контрасту я, бувало, гидував самим собою. Призвичаївся до думки, що моя грецька кров — чорна. Майже негритянська. Невдовзі до моєї закоханости домішалася похіть. Ну а Лілі любила мене по-сестринськи й відповідно поводилася. Звичайно ж, ми знали, що колись одружимося, навіть прирекли це одне одному, коли їй минуло шістнадцять. А однак Лілі дуже рідко дозволяла себе цмокнути. Ви не уявляєте, що це таке — бути поряд із дівчиною й не могти приголубити її. Мої бажання були невинні. Я поділяв прийняту в той час думку, що дівчатам треба берегти незайманість. Але ж я не чистокровний англієць.
Був у мене «О Паппус» — материн дядько. Хоч і натуралізований англієць, а однак не довів свою англофілію до того, щоб стати пуританином, ба навіть респектабельним джентльменом. Втім, як гадаю, аж таким великим розпусником цей стариган теж не був. Моїй моральності значно менше шкодило те, що я про нього знав, ніж те, що домислював. Ми говорили тільки по-грецькому, а ви вже, мабуть, досі відчули, що ця мова чуттєва й відверта. Крадькома я почитував книжки з дідусевої бібліотеки. Передивився «La Vie Parisienne»[91]. Якось натрапив на папку з розмальованими ґравюрами. Отож у мене почалися еротичні фантазії. Скромненька Лілі в солом’яному капелюшку… можу й досі описати цей убір так само докладно, як зумів би, коли б він лежав ось тут… Верх капелюшка — неначе просіка в буянні тюлю, світлого, як імла влітку… Біло-рожева смугаста блузочка з довгими рукавами й високим комірцем, вузенька синя спідничка… Ось Лілі йде поруч зі мною в Риджентс-парку навесні 1914 року. Ось вона стоїть поперед мене на ґалереї у «Ковент-Ґардені», мало не умліваючи від червневої спеки, — того року випало гаряче літо, — й захоплено слухає Шаляпіна в «Князі Ігорі»… Лілі… Ночами вона поставала в моїй уяві покинутою молоденькою повією. Я вважав себе збоченцем за те, що створив цей образ, такий далекий від справжнього, й знову почав соромитися своєї грецької крови. Але слухняно йшов на її поклик. Звинувачував у всьому своє походження, а бідолашна мати страждала. Мало того, що її принижували батькові родичі, до них ще й рідний син долучився.
84
Ежен-Арнольд Долмеч (1858–1940) — французький музикант австрійського походження, композитор, майстер виготовляти музичні інструменти. Автор капітальної праці «Трактування музичних творів XVII–XVIII століть» (1915).
85
Збірник клавірної (переважно клавесинної) англійської музики, містить 297 інструментальних п’єс, написаних у 1562–1612 роках.
86
Туано Арбо / Жан Табуро (1519–1595) — французький письменник, композитор і теоретик танців.
89
Прерафаеліти — група художників в Англії середини ХІХ століття, що виступали за повернення до примітивних форм раннього італійського малярства до Рафаеля. Братство прерафаелітів заснував англійський поет і художник Данте-Ґабрієль Россетті.
91
Паризький щотижневий журнал, заснований 1863 року. З 1905-го відомий своїми ризиковими еротичними публікаціями.