Біля брами Лілі цмокнула мене в щоку й метнулася до вхідних дверей. Я зрозумів. Вона не могла відмовитися від своїх слів і перепроситися. Могла хіба що поспівчувати. Я мучився ніч, день і ще одну ніч, а наступного дня прийшов до Лілі й сказав, що запишуся добровольцем. Вона сполотніла. Тоді заридала й кинулась у мої обійми. Так само повелася, дізнавшись про це рішення, й моя мати. Але її пройняв тільки біль.
Мене визнали придатним до військової служби й прийняли в армію. Я став героєм. Батько Лілі подарував мені старого пістолета. Мій батько розкоркував пляшку шампанського. Повернувшись до своєї кімнати, я з пістолетом у руках сів на ліжко й заплакав. Не від страху, а тому, що розчулився благородством свого вчинку. Досі в мене ніколи не було чуття громадянського духу. Крім того, я гадав, що здолав свою грецьку половину й нарешті став справжнім англійцем.
Мене записали до Тринадцятого лондонського стрілецького полку — Кенсинґтонського полку принцеси Луїзи. Там моя особистість розполовинилася. Одна частина спостерігала події, а друга старалася забути побачене. Нас навчали не так мистецтва вбивати, як уміння гинути. Вчили бігти з проміжками по два кроки в атаку — на дула, що випалюють сто п’ятдесят куль за хвилину. Так само робили німці та французи. Мабуть, ми виступили б проти такої науки, якби всерйоз припустили, що колись станемо до бою. Але тоді ходила байка, що добровольців залучатимуть тільки в конвої та комунікації. У боях братимуть участь тільки регулярні війська і резерв. Та ще й нам щотижня втовкмачували, що війна обходиться дуже дорого, а тому закінчиться не пізніш як за місяць.
…Було чутно, що Кончіс поворухнувся на шезлонґу. Настала тиша, я чекав дальшого розвитку історії. Але він замовк. Зорі мерехтіли в прозорих осяйних хмаринках над подібною до сцени терасою.
— Може, хочете бренді?
— Сподіваюся, ви не припините розповідати.
— Випиймо трохи бренді.
Кончіс звівся й запалив свічку. А тоді зник.
Лежачи в кріслі, я задивився в небо. Ціла вічність відділяє тисяча дев’ятсот п’ятдесят третій рік від тисяча дев’ятсот чотирнадцятого. Той тепер триває на одній із планет, що обертаються навколо найдальших, найтьмяніших зірок. Величезна прогалина, стрибок у часі.
І ось знову чутно кроки. Цього разу вони наближаються. Та сама швидка хода. Надто вже душно, щоб так прудко ходити. Хтось хоче якнайскоріше добратися до вілли, причому непомітно. Я кинувся до парапету. Якраз встиг угледіти бліду постать, що на іншому краю будинку збігла вгору сходами й щезла під аркадою. Я не міг придивитися, бо після довгого часу в пітьмі пломінець свічки осліпив очі. Але це була не Марія. Досить було кинути оком на білину, повівну білину — чи то шляфрок, чи то нічну сорочку, щоб розпізнати, що це молода жінка. Я запідозрив, що мені навмисно дали її побачити. Бо ж якщо хочеш добратися до вілли непомітно, то підеш не по жорстві, а по траві, з заднього боку, якнайдалі від тераси.
Із спальні долинуло човгання кроків. У дверях, освітлених лампою, з’явився Кончіс із пляшкою й келишками. Я виждав, поки він поставить це на стіл, біля свічки.
— Знаєте, тільки що хтось увійшов до вілли.
На його обличчі не було видно ані сліду здивування. Відкупоривши пляшку, господар обережно налив бренді в келишки.
— Чоловік чи жінка?
— Жінка.
— Он як, — простягнув мені чарку Кончіс. — Цей напій виготовляють в Аркадіоні, критському монастирі.
Дмухнувши на свічку, він влігся на шезлонґу. Я й далі стояв біля стола.
— Ви ж сказали, що живете самі.
— Я сказав, що хочу, аби острів’яни так гадали.
Сухий тон голосу розвіяв мої наївні здогади. Це попросту його коханка, яку він чомусь не хоче зі мною познайомити. А може, вона сама не хоче. Я всівся на шезлонґу.
— Я не дуже тактовний. Вибачте.
— Не те що нетактовний. Вам, мабуть, трохи бракує уяви.
— Здається, я з вашого наміру помітив те, чого не годиться помічати.
— Не від вас, Ніколасе, залежить вибір того, що варто помічати. Вибір полягає в тому, як тлумачити побачене.
— Звісно ж.
— На все свій час.
— Перепрошую.
— Чи смакує вам бренді?
— Дуже.
— На смак подібне до арманьяку. То як? Розповідати далі?
Кончіс повернувся до своєї історії. Я вдихнув нічне повітря, відчув під ступнями твердий бетон і намацав у кишені шматок крейди. Та як тільки задер ноги й відкинувся на спинку, тут же пройнявся непозбувним відчуттям, що хтось чи щось намагається вслизнути поміж мною й дійсністю.