— Зараз вам поясню, чому ми пішли на війну. Чому людство завжди вдається до неї. Річ не в соціальних чи політичних причинах. Не держави воюють, а люди. Немовби заробляють право на сіль[97]. Хто повоював, той матиме її аж до смерти. Розумієте, що я хочу сказати?
— Звичайно.
— У моїй ідеальній республіці все було б дуже просто. Я запровадив би випробування для кожного юнака, що дожив до двадцяти одного року. Кожному треба прийти до лікарні й кинути кість. Одне з чисел на шести гранях означає смерть. Якщо воно випало, то цього юнака безболісно умертвлять. Без бридні. Без звірства. Без нищення невинних очевидців. Один-єдиний клінічний кидок кубиком.
— Безперечно, це краще, ніж війна.
— Так гадаєте?
— Атож.
— Ви певні цього?
— Якби ж таке було можливе!
— Ви сказали, що на війні ані разу не побували в бою.
— Так.
Кончіс витрусив із коробочки шість пожовклих корінних зубів. У декотрих були пломби.
— Під час Другої світової їх вставляли шпигунам — і вашим, і нашим, усім. На випадок провалу, щоб не було допитів.
Він поклав одного зуба на блюдці й роздушив скляночкою. Оболонка виявилася крихкою, як шоколадка з лікером. Витекла крапелька безбарвної рідини з їдким моторошним запахом гіркого мигдалю. Кончіс поспішно вхопив блюдце й поніс його у простягненій убік і трохи дозаду руці на той кінець тераси. Тоді повернувся.
— Пілюльки для самогубства? — спитав я.
— Саме так. Синильна кислота.
Він підніс угору кість і показав мені всі шість граней.
— Хочете, щоб я кинув цим кубиком? — усміхнувся я.
— Пропоную вам прожити всю війну. За одну мить.
— А якщо я відмовлюся?
— Подумайте. За хвилину ви зможете сказати: я важив головою. Грав зі смертю й виграв життя. Це дивовижне відчуття, коли вцілієш.
— Та чи не завдасть вам клопоту моє тіло?
Я й далі усміхався, але вже не так широко.
— Зовсім ні. Я легко доведу, що сталося самогубство.
Його погляд пронизував мене, наче остень рибину. Якби таке запропонували сто осіб поспіль, я не сумнівався б, що дев’яносто дев’ять блефують. Він був інший — один на всю сотню, і я почав нервуватися. Нічого не міг вдіяти з собою.
— Російська рулетка.
— Ці пілюльки надійніші. Вбивають за кілька секунд.
— Не хочу грати.
— Отже, ви боягуз, любий приятелю.
Кончіс відкинувся назад і спостерігав за мною.
— Мені здалося, що ви вважаєте сміливців дурнями.
— Так, бо вони вперто жбурляють кості — ще і ще. Але молодик, що не спромігся хоч один раз у житті піти на смертельний ризик, — це боягуз і дурень водночас.
— А ви пропонували такий ризик моїм попередникам?
— Джон Левер’є не дурень і не боягуз. Навіть у Мітфорда немає другої з цих двох вад.
Отут Кончіс упіймав мене на гачок. Усе це безглуздо, але й ніяк не можна допустити, щоб мене впіймали на блефі. Я потягнувся до скляночки.
— Хвилинку. — Він нахилився над столом, схопив мене за зап’ясток і підсунув один із зубів. — Я не бавлюся в дитячі ігри. Присягніть, що коли випаде шістка, ви розгризете пілюлю.
На його обличчі застигла поважність. Мені закортіло ковтнути набіглу слину.
— Присягаю.
— На все, що для вас найсвятіше.
Трохи повагавшись, я стенув плечима.
— Гаразд. На все найсвятіше.
Кончіс простягнув мені кість, я поклав її в скляночку. Потрусивши, кинув. Кість покотилася по скатертині, вдарилась об мосяжну основу лампи, відбилася, гойднулася й лягла.
Шістка.
Ані не поворухнувшись, Кончіс видивлявся на мене. Я зразу відчув, що ніколи й нізащо не розгризу цієї пілюлі. Годі було підняти очі. Збігло, мабуть, секунд п’ятнадцять. Я усміхнувся, глянув на нього й похитав головою.
Не зводячи з мене погляду, Кончіс узяв зі стола зуб, надкусив і проковтнув рідину. Я побуряковів. І далі дивлячись мені у вічі, він поторохтів скляночкою й кинув кубика на стіл. Шістка. Знову кинув. Знову шістка. Він виплюнув порожню оболонку зуба.
— Тільки що ви вибрали таке саме рішення, яке вибрав я сорок років тому, того самого ранку в селі Нев-Шапелль. Ви повелися так, як пристало кожній розумній людині. Поздоровляю.
— Як же так? Таж ви вели мову про ідеальну республіку, хіба ні?
— Всі ідеальні республіки — ідеальна нісенітниця. Прагнення ризикувати життям — це наше найгірше збочення. У пітьмі зароджуємося, до пітьми й повертаємося. Навіщо ще й жити в пітьмі?
97
Ймовірно, Кончіс натякає на те, що римським леґіонерам виплачували пенсію дорогою в ті часи сіллю.