Надійшли резерви, вигулькнув якийсь полковник. Конче треба взяти гряду Обер. До вечора мусимо захопити міст. Ну а я мав час поміркувати.
Я усвідомив, що ця катастрофічна поразка — покута за якийсь варварський, злочинний гріх нашої цивілізації, за якусь потворну оману людства. Мало тямлячи в історії й суспільних науках, тоді я не міг виснувати, в чому полягає омана. А тепер знаю це. В нашій певності, що ми вершимо велику справу, виконуємо призначену згори місію. Що все вийде на добре, бо нашими діями керує не дійсність, а вишній промисел. Насправді ж немає ніякого промислу. Всім на світі керує випадок. Єдине, що нас порятує, — це ми самі.
…Кончіс урвав мову. Повернувся майже невидимим у темряві обличчям до моря, ніби бачив там сіре заболочене пекло Нев-Шапелль.
— Ми знову пішли в атаку. Мені кортіло не послухатися наказу й залишитися в шанцях. Але з боягузами зазвичай поводилися так само, як і з дезертирами: розстріл на місці. Тож коли пролунала команда, я разом із рештою солдатів вибрався з траншеї. «Бігом марш!» — крикнув старшина. І повторилося те, що сталося в першій половині дня. Німці стріляли зрідка — у сам раз, щоб заманити в пастку. Але я знав, що крізь приціли за нами стежать очі півдюжини кулеметників. Покладав надію на одне-єдине — їхній національний характер. Тобто на те, що німці з властивою їм пунктуальністю відкриють вогонь не раніш як тоді, коли ми опинимося там, куди дійшли вранці.
Залишалося пройти ще п’ятдесят ярдів. Повз мене просвистіло кілька відбитих рикошетом куль. Я випустив із рук карабіна, схопився за серце й похитнувся. Перед мною глибочіла велика вирва. Я спіткнувся, впав і покотився схилом. «В атаку!» — пролунав крик звіддаля. Потрапивши ногами в калюжу, я лежав на дні й вичікував. За кілька секунд, як я й передбачав, смерть зірвалася з припону. Хтось скочив у вирву з протилежного боку. Мабуть, католик, бо лепетав «Аве Марія». Було чути, що він заметушився й, квапливо вибираючись із ями, збив долу кілька грудок болота. Я витяг ноги з води. Розплющив очі аж тоді, коли припинилася стрілянина.
І побачив, що я не один у цій ямі. Біля мене з води стирчала якась сірувата маса. Тіло давно вбитого німця, об’їджене щурами. З розпанаханого живота випнулися нутрощі, й мрець лежав з ними, як жінка з мертвонародженою дитиною. І тхнув він… можете собі уявити, що це був за дух.
Тут я й заночував. Призвичаїв себе до смороду гнилизни. Я дедалі дужче мерз і гадав, що підхопив лихоманку. Хоч там що, а я постановив не вилазити з цієї вирви, поки триває бій. Мені не було соромно. Я навіть сподівався, що німці підуть у наступ і я зможу здатися в полон.
Лихоманка… Та не підхопив я її. Сприйняв як лихоманку вогонь буття, жагу існування. Тепер я це розумію. Delirium vivens — гарячка життя. Аж ніяк не виправдовуюся. Хоч усяке марення більшою чи меншою мірою антисоціальне, та я кажу про себе як медик, а не як філософ. Тої ночі в моїх спогадах ожили й повернулися давно забуті фізичні відчуття. Вони, навіть ці нехитрі й найменш витончені — смак води, запах смаженого бекону, поставали в пам’яті яскравішими (принаймні не тьмянішими), ніж враження від високого мистецтва, вишуканої музики, ба й від сокровенних митей з Лілі. Німецькі та французькі метафізики нашого століття проголошували нам як істину те, що все в чужому оточенні вороже особі. Я ж дійшов діаметрально протилежного висновку. Для мене все інше й чуже видавалося досконалим і добірним. Навіть цей гнилий труп, навіть пискливі щури. Це ж бо диво — можливість відчувати, дарма що відчуваєш тільки холод, голод і нудоту. Уявіть, що якогось дня у вас відкрилося шосте, досі незнане відчуття, яке годі й уявити, бо воно не має нічого спільного з дотиком, зором, з жодним із тих п’яти, які дала природа. І воно глибше, від нього походять інші відчуття. Дієслово «існувати» вже не пасивне й описове, але активне… майже наказове.
Вже під ранок я збагнув: зі мною сталося те, що побожні люди назвали б наверненням. Бо й таки було осяяння з небес, адже безперестанку літали освітлювальні снаряди. Ось тільки знайшов я не Бога, а нагоду за одну ніч перескочити через усе своє життя.
…Кончіс замовк. Мені захотілося, щоб тут була якась близька людина, хоча б Алісон, яка разом зі мною насолоджувалася б живою пітьмою, зірками, нічними звуками на терасі. Втім, цій людині належало б прожити разом зі мною останні місяці. Жага існування… Я пробачив собі те, що не наважився померти.
— Стараюся описати вам, що зі мною сталося й яким я був. Йдеться не про те, яким мав бути. Не про слушність чи хибність свідомого спротиву війні. Будьте ласкаві затямити це.
Рано-вранці німці заходилися бомбардувати. Ще гаразд не розвиднилося, а вони вже пішли в наступ. Їхні генерали припустилися тої самої помилки, що й наші минулого дня, а військо зазнало ще важчих втрат.