Під колонадою ми перекусили просто, по-грецькому — козячим сиром і салатом з яєць та зеленого перцю. Навколо в соснах цвіркотіли цикади, поза прохолодною аркадою пражила спека. Коли ми поверталися з моря, я ще раз спробував розвідати що й до чого, нібито випадково завівши мову про Левер’є. Кончіс завагався й глянув на мене з повагою, за якою ховалася легка насмішка.
— Отже, цього вас тепер навчають в Оксфорді — читати книжку з кінця?
Мені нічого іншого не залишалося, крім як усміхнутися й опустити очі. Така відповідь аж ніяк не заспокоїла моєї цікавости, зате дозволила принаймні обійтися без обману й далі розвивати наші стосунки. В неочевидний спосіб — а до такого мені належало призвичаїтися — ця відповідь навіть полестила: мовляв, як це тобі, такому розумному, та досі не втямити правил гри, яку з тобою затіяли? Ні до чого не придалося мені усвідомлення того, що з прадавніх часів ось такими лестощами старигани укоськують молодиків. Я не міг не піддатися. Так само читач не може встояти перед старими як світ, заяложеними літературними штучками, застосованими вправною рукою і у відповідному місці.
Весь цей ленч ми говорили про підводний світ. Кончіс сприймав його як величезний акростих, як лабораторію алхіміка, де в кожної речі є своє таємниче значення та своя історія, і ці властивості належить визначати, розшифровувати й відгадувати. Природознавство в його викладі ставало чимсь дуже вагомим і поетичним. Аж ніяк не темою для скаутських наставників, не мішенню дотепників із журналу «Панч».
Попоївши, ми встали з-за стола. Кончіс намірився піти до себе на сієсту. Ми умовилися зустрітись за чаєм.
— Що робитимете, Ніколасе?
Я розгорнув старий номер журналу «Тайм», що був під рукою. Попередньо акуратно вклав у нього брошуру з сімнадцятого сторіччя.
— Ще не прочитали? — чи то здивувався, чи то вдав здивування господар.
— Ось зараз читатиму.
— І добре. Це рідкісна, виняткова річ.
Звівши руку, він увійшов до оселі. Я перейшов через жорствяний майданчик і поплентався лісом на схід. Спершу довелося йти трохи під гору, а тоді спускатися. За якихось сто кроків віллу затулив невисокий виступ. Переді мною відкрився глибокий, зарослий олеандрами і колючим чагарником яр, що круто збігав до Кончісового пляжу. Сівши, я сперся на сосну й заглибився в брошуру — передсмертну сповідь Роберта Фоукса, священика із шропширського села Стантон-Лейсі, його листи й власноруч складені молитви. 1677 року цей учений муж, одружений і батько двох синів, прижив з юнкою байстрюка й убив його. За те дістав смертну кару.
Твір відзначався чудовою, соковитою мовою, якою писали в Англії ще перед часами Драйдена[102], в середині сімнадцятого сторіччя. Автор «дійшов до верху неподобности», хоч і усвідомлював, що «пастир є свічадо мирян». «Розчавіте василіска», — слізно закликав він зі своєї смертницької казні. «Мрець у світлі закону», Фоукс заперечував те, що «умисно збивав з путі праведної дев’ятилітню дівчинку», бо ж «клянуся словом уже не жильця на сьому світі, що її очі здріли і її руки чинили все те, що содіялося».
Сорок сторінок цієї брошури я прочитав, оминувши молитви, за півгодини й погодився з Кончісом, що ця сповідь переконливіша від усякого історичного роману, бо промовистіша, зворушливіша й людяніша.
Я ліг горілиць і задивився в небо крізь плутанину галуззя. Дивно, що поряд мене лежить старовинна книжечка — уламок давноминулої Англії, який потрапив на цей грецький острів, під пінії, на язичницьку землю. Заплющивши очі, я вдивлявся у різнобарвні теплі плахти, що напливали, коли міцніше чи слабше стулювалися повіки. А тоді заснув.
Я прокинувся й, не звівши голови, глянув на годинник. Минуло півгодини. Подрімав ще кілька хвилин і всівся.
Він стояв у глибокій чорнильно-зеленій тіні густого ріжкового дерева, за сімдесят-вісімдесят ярдів звідси, по той бік яру, на тій же висоті, що й я. Зірвавшись на ноги, я не знав, що тут робити: кричати чи аплодувати, лякатися чи сміятися. Вражений побаченим, я міг тільки стояти як стовп і витріщатися. Цей пан був у чорному з голови до ніг: капелюх із високим наголовком, плащ, під ним щось на зразок короткої сутани й панчохи. Довге волосся, білий прямокутний мережаний комірець і дві білі стрічки. Чорні туфлі з циновими пряжками. Він стояв у тіні так, ніби позував Рембрандтові, неймовірно автентичний, а водночас цілковито недоречний на цьому тлі, — огрядний, поважний, червонолиций чоловік. Роберт Фоукс.
Я оглянувся, сподіваючись побачити за собою Кончіса. Не побачивши, знову повернувся до нерухомої постаті в затінку, що досі обдавала мене поглядом понад залитою сонячним світлом яругою. І тут з-за ріжкового дерева з’явилася ще одна постать. Це була блідолиця дівчинка років чотирнадцяти — у довгій темно-брунатній сукні, довговолоса, з тісною пурпурною шапочкою на маківці. Ставши поруч чоловіка в чорному, вона теж задивилася на мене. Невисока, сягала своєму супутнику заледве по груди. Ось так, не відводячи очей, ми всі простояли добрих півхвилини, а тоді я усміхнувся й звів руку. Жодної відповіді. Ступивши кроків десять уперед, я опинився на осонні, на самому краю обриву.
102
Джон Драйден (1631–1700) — англійський поет, драматург, критик. Один з основоположників англійського класицизму.