Усе це могло б видаватися — зрештою, так і було насправді — холодним розрахунком, але мною керувала не те що безсердечність, а нарцистична впевненість у перевагах такого стилю життя. Я хибно вважав любов’ю до свободи полегшу, з якою покидав дівчат. Чи не єдине можу сказати на свою користь — я дуже рідко брехав і, перш ніж роздягнеться котра вже з ліку жертва, старався, щоб вона усвідомила різницю між розвагою в ліжку й одруженням.
Згодом, на сході Англії, справа ускладнилася. Я почав залицятися до дочки одного зі старших викладачів. Вона відзначалася типовою англійською вродою; як і я, ненавиділа провінцію й була начебто палка та жагуча. Запізно втямивши, що ця жагучість аж ніяк не безкорислива й дівчина хоче заміж, я розгубився. Нудило від думки, що вдоволення звичайнісінької тілесної потреби загрожує зіпсувати все моє життя. Якось одного вечора я мало не піддався цій Джанет, рідкісній дурепі, яку не кохав і не міг покохати. Довго мучив мене спогад про наше прощання у довжелезну липневу ніч — гіркі докори й ридання в автомашині на морському узбережжі. На щастя, я був певен — і вона знала про цю певність, — що Джанет не вагітна. Я поїхав до Лондона, твердо постановивши якийсь час триматися осторонь жінок.
Квартира на поверх нижче тої, що я винаймав на Рассел-сквері, більшу частину серпня стояла порожняком, та однієї неділі там загрюкали двері, затупотіли ноги й зазвучала музика. У понеділок я розминувся на сходах з двома нецікавими на вигляд дівчатами й почув, що вони дуже вже коротко й немилозвучно вимовляють закрите «а» — як «е». Еге ж, австралійки. І ось настав вечір того дня, коли я мав ленч із міс Спенсер-Гейґ, а була це п’ятниця.
Десь о шостій у мої двері хтось постукав. Виявилося, що це огрядніша з двох дівчат.
— Привіт. Я Марґарет. Живу внизу, — вона простягла руку. Я потиснув. — Дуже рада з тобою познайомитися. У нас вечірка з випивкою. Ти б не прийшов?
— Гм, я якраз…
— Навряд чи висидиш у себе, бо ми наробимо галасу.
Звичайна річ — запросити в гості сусіда, щоб потім не нарікав на гармидер. Я завагався, а тоді знизав плечима.
— Гаразд. Дякую.
— Чудово. О восьмій, га?
Вона вже була рушила від дверей, але обернулася.
— Ти прийдеш з дівчиною чи сам?
— Та ні, я тепер один.
— Ми цю справу залагодимо. Бувай.
І пішла. А я вже шкодував, що згодився.
Почувши, що внизу зібралося доволі гостей, я зійшов туди. Сподівався, що всі страшненькі дівчата — а вони завжди приходять перші — вже мають кавалерів. Двері стояли навстіж. Перейшовши через невеличкий передпокій, я став на порозі, тримаючи напоготові подарунок — пляшку алжирського червоного вина — й шукаючи оком у набитій людьми кімнаті дівчат, яких учора зустрів на сходах. Галасливі чолов’яги з австралійським акцентом, шотландець у спідниці-кілті, кілька вихідців із карибських островів. Не для мене такий гурт. Я вже намірився вислизнути звідти, аж хтось увійшов і зупинився в мене за спиною.
Була це дівчина приблизно мого віку, з невеликим наплічником і важкою валізою, у світлому макінтоші, пом’ятому й поношеному. Її обличчя й руки покривала така засмага, яку можна набути тільки за кілька тижнів під південним пекучим сонцем. Вигоріле до білини довге волосся — незвична річ, бо за тодішньою модою дівчата носили зачіски, як у безпритульних хлопчиків. У цій прибулиці було щось німецьке чи данське — неначе й дитяче, сирітське, а однак перверсійне та гріховне. Вона відступила назад і дала мені знак підійти, коротко, блідо й нещиро усміхнувшись.
— Чи не могли б ви знайти Меґґі й попросити її вийти?
— Марґарет?
Вона кивнула. Я пропхався через переповнену кімнату й застав Марґарет на кухні.
— Привіт! Ти таки прийшов.
— Тебе там хоче бачити якась дівчина з валізою.
— От тобі й на! — відрубала Марґарет, обернувшись до жінки, що стояла за нею.
Я відчув щось недобре. Моя знайома повагалася й поставила на стіл літрову пляшку пива, яку мала відкоркувати. Прилаштувавшись за пухкими широкими плечима Марґарет, я рушив за нею крізь юрбу.