— Алісон! Ти ж сказала, що приїдеш наступного тижня.
— Так, Меґґі, але я витратила всі гроші, — сказала прибулиця, зробивши міну заблукалої дитини й кинувши на подругу винуватий і водночас викличний погляд. — Чи повернувся Піт?
— Ні, — відповіла Меґґі й додала, застережливо стишивши голос: — Але тут Чарлі та Білл.
— Oh merde![20] — спересердя кинула засмагла дівчина. — Мені конче треба викупатись.
— Чарлі налив у ванну по вінця води й повкидав туди пиво, щоб охололо.
Алісон зажурилася.
— Можете скористатися моєю ванною, — втрутився я. — Я живу на поверх вище.
— Так? Алісон, познайомся, це…
— Ніколас.
— Ой, справді? Я тільки-но приїхала з Парижа.
Я зауважив, що з Марґарет вона говорить майже як австралійка, а зі мною — майже як англійка.
— Звичайно. Я проведу вас.
— Спершу візьму щось переодягнутися.
Як тільки вона зайшла до кімнати, пролунали вигуки.
— Привіт, Еллі! Де ти була?
До Алісон підійшло кілька австралійців, і кожного вона цмокнула. Марґарет, одна з тих товстульок, що люблять опікуватися худорлявенькими, зразу ж відсунула їх убік.
Алісон принесла одежу на зміну, й ми рушили вгору.
— Господи Ісусе, — сказала вона. — Оті ще мені австралійці.
— Де ви побували?
— Всюди. У Франції. В Іспанії.
Ми ввійшли до мого помешкання.
— Я вижену з ванни павуків, а ви тим часом випийте чарку. Он там знайдете.
Коли я повернувся, Алісон стояла зі скляночкою віскі в руці. Знову вимушено усміхнулась, за мить ця усмішка щезла. Я допоміг їй скинути плаща. Від цієї дівчини відгонило французькими духами — ядучими, як карболка, а світло-жовта сорочка була заяложена.
— Ви внизу живете?
— Ага. Винаймаємо у складчину.
Алісон мовчки підняла склянку. Широко розставлені сірі очі — єдина невинна річ на позначеному зіпсутістю обличчі — свідчили, що тільки через обставини, а не через якусь рису характеру довелося набратися твердости, навчитися давати собі раду, причому справляти враження безрадної. Її голос, забарвлений ледь відчутним австралійським і не зовсім англійським акцентом, змінював відтінки — то різкість, то бридка носовитість, то напрочуд пікантно-масна безпосередність. Химерна дівчина, ходячий оксиморон.
— Ти сам? Тобто на цій вечірці?
— Сам.
— Підтримуватимеш мені сьогодні компанію. Гаразд?
— Гаразд.
— То повернися хвилин за двадцять. Забереш мене.
— Та я тут почекаю.
— Волію, щоб ти пішов туди, а тоді повернувся.
Ми по-змовницьки усміхнулись одне одному. Я подався до гурту. Там до мене підійшла Марґарет. Здавалося, тільки на те й чекала.
— Ніколасе, з тобою дуже хоче познайомитися одна мила англієчка.
— Боюся, що на мене вже поклала око твоя подруга.
Оглянувшись на всі боки, вона потягла мене до передпокою.
— Як би тобі сказати… Алісон… Це наречена мого брата. А сьогодні сюди прийшло кілька його приятелів.
— Ну то й що?
— Вона завжди встряє в якийсь клопіт.
— Досі нічого не розумію.
— Попросту я не хочу скандалу. Раз уже було таке.
Я був ні в сих ні в тих.
— Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, — пояснила Марґарет.
— Не дозволю собі нічого поганого, — пообіцяв я.
Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.
— То ми умовилися. Ти мене зрозумів?
— Цілком.
Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:
— Хто там?
— Минуло двадцять хвилин.
Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.
— Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! — гукнув я через двері.
— Хто? Меґґі?
— Вона каже, що не хоче сварок і бійок.
— Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.
— Я знаю.
— Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. — На мить замовкнувши, Алісон додала: — По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Почекай хвилинку.
Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.