…Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.
У дорозі мені трапився колодязь.
Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно — ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.
Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.
Упав я відносно вдало — принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння — я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу…
Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.
І ось коли я зрозумів це — настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.
Холод. Темрява. Жах смерті.
Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги — руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили — горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…
Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.
Коли я побачив людське обличчя над собою — моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?
Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.
— Зараз, — хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. — Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…
Я тонув.
Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, — схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.
— Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…
Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.
Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.
Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…
Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.
Усе це я пам’ятав уже уривками.
Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:
— Ти живий?..
Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:
— Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — сказав я, відкидаючись на спинку крісла.
…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.
Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить — з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?
— Я все пам’ятаю, Іле…
Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:
— Ну?..
— Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.
Скажений білий погляд був мені за відповідь.
ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?
Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу — будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг — не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи — і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.