Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).
Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.
Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.
Ось і тепер — вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.
Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.
— Ну, що дивитесь?
Мовчання.
Я кривлюся з фальшивою нехіттю:
— Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.
Вони мовчать, не вірять.
— Зроблю! — кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). — Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!
Розвертаюсь і йду в дім.
А за півгодини на потріскану землю падає дощ.
Мільйон років тому (початок цитати)
Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.
Плелись хвилин п’ятнадцять.
Вузька вуличка серпантином вилася в гору — опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд — п’ять хвилин крутого спуску — виявився вхід у парк.
Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш — і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?
Та й справді…
Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті — з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно — ось яка крута була вулиця; зовсім поряд — здається, тільки простягни руку — підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.
Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась — тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.
— Де б ти хотіла повечеряти? — спитав Стас.
Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась — довга дорога, жара, дожидання, — що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на годину…
— Влаштуймо святкову вечерю, — сказав Стас. — Знайдемо якийсь пристойний ресторан…
Вона насилу всміхнулася.
Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав — містечко за вікнами, квартира — ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.
— Заморилась?
За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів — не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:
— Самі розберуться…
Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.
— Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…
— Аліку! — Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се — не нахабний, та й не делікатний. — Ходімо вечеряти!
Вони знайшли кафе — звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік — «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, — через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…
Тільки в парку — після вечері вони пішли прогулятись — вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…