Бабця з червоною пов’язкою на рукаві сиділа під неосяжним платаном — стежила за порядком, торгувала все тими ж незмінними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова їхня хвиля відкочувалася до автобусів, можна було спокійно поблукати по алеях, галявинах, тінистих або сонячних доріжках.
Самотній лебідь сичав на собаку — собака навіщось оббігав озеро, лебідь переслідував його, витягнувши шию, і сичав, як кіт.
Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорної й прозорої, мов срібне дзеркало, води. На одному кінці тичини кріпився магніт, на другому — грудочка жуйки; грошенята, непідвладні магніту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алік спостерігав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тітка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хуліганською хлоп’ячою діяльністю…
Стас без кінця фотографував — Аліка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Аліка під платаном, Аліка під водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлі гір, на тлі палацу, ще на якомусь тлі; інколи Юля забирала з його рук фотоапарат, він був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усміхнені обличчя — чоловікове й синове — і щоразу знову дивувалась їхній схожості. Алік був зменшеною копією Стаса…
Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують «фотосесію», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі «кіношний» білозубий оскал…
Кумедно.
У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…
— Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!
Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ніяк не можна прикласти слово «жінка», закрутили головами.
Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу — як і заведено, по стійці «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані — її й погнали, причому слова «будь ласка» ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.
— Прошу, — процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.
— Ще й сичить, — пробурмотів фотограф. — Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…
— Що?!
— Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…
Фотографована подруга хихикнула.
Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі — усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.
Незнайома жінка теж була вражена. І — не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася — вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.
Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися — Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав — кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить — і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…
Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність — без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.
Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір — карантин.
І вже біля хвіртки їх наздогнала та сама незнайома жінка.
(кінець цитати)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Цікава геральдика:
ГЛИНЯНИЙ БОВВАН НА ЧОРНОМУ ТЛІ
Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер — просто за міською брамою в мене почала боліти голова.
Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони — і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину — праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі — праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво — у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.