— Майте на увазі, Хорте: Кореневе Заклинання, навіть одноразове, завжди позначається на всьому подальшому житті… а як саме — залежить від того, як ви використаєте Кару.
Я нетерпляче кивнув:
— Так, так…
— Та й від усього ви відмахуєтесь, — мило всміхнувся дідок. — Самовпевнена молодість… але про всяк випадок знайте: чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима, тим більше можливостей відкриється перед вами. З надступеневого мага ви можете стати великим… можете, так. Якщо покараєте — справедливо! — найстрашнішого, наймерзеннішого, найшкідливішого людям злодія. Ось так, — він усміхнувся знову. — А тепер — ідіть… Адже вам треба ще знайти годящий готель?
Я завагався:
— Перепрошую… Цей, гм, зв’язок між Карою і… на інструктажі мені нічого такого не казали… це… правда?
Дідок усміхнувся втретє, веселі зморшки розповзлись по виду сонячними промінчиками:
— Та що ви, Хорте… Це така плітка. Легенда, так би мовити.
…Вуличний гамір, сонячне світло, гуркіт коліс, спека та курява, гомін голосів, усе це — повітря, світло й гуркіт — упало на мене, як падає раптом зірвана вітром тюлева штора. Я стояв на ґанку клубу, між бронзовими грифонами, і дихав часто й глибоко, до запаморочення.
Я стояв на порозі світу.
Я. Всемогутній. Здатний покарати найстрашнішого в світі злодія, мага, короля, та кого завгодно. Я, володар. Я…
Тільки не квапитись. Тільки як слід вибрати. Насолодитись владою й не помилитись у виборі — оце я зумію. Я — зумію. Я…
Бронзові грифони косились на мене — підбадьорливо, але трохи поблажливо.
П’ять років тому я зупинявся в готелі «Північна Столиця», найбільшому й найпомпезнішому в місті. Масивна будівля «Столиці» стирчала в самому центрі міста, на ринковій площі; пам’ятаю, тоді мене діймали невпинний гамір, тупіт і метушня під вікнами.
Тепер я потребував спокою й усамітнення, а тому не полінився відшукати в плетиві вулиць маленький, та цілком пристойний на вигляд готель «Відважний ховрах». Забачивши такого важливого постояльця (а я досі був у чорному клубному плащі й капелюсі із золотими зірками), хазяїн кинувся звільняти найкращий номер; виявилося, що в гідних мене кімнатах ось уже два дні живе якась пані, і для зручності добродія мага (моєї зручності!) пані поспіхом переселяють до скромнішого номера; дожидаючи, поки кімната буде готова, я опустився в крісло посеред холу, витягнув ноги в напрямку до пустого каміна й приплющив очі.
Футляр із глиняною фігуркою віддавив мені бік. Таку річ не можна довірити багажу; така річ здатна змінити життя, в усякому разі, зламати його неквапливий плин, як це вже сталося зі мною.
Така річ здатна отруїти на смерть; я сам відчував, як усередині мене проростає і стигне поблажливість Верховного Судді.
Халтуриш, думав я, дивлячись на покоївку, що квапливо протирала сходи на другий поверх. Халтуриш, треба б ретельніше. За таке недбальство рано чи пізно можна дістати…
Покоївка впіймала мій погляд. Певно, це був особливий погляд, тому що дівчина виразно зблідла. Я всміхнувся, і ця усмішка завдала їй жаху; треба віддати їй належне, свого поста вона не покинула й східці домила. Хоча й халтурила через край.
Я всміхався, спостерігаючи за її гарячковим поранням. Коли вона втекла, я всміхався їй услід; кожен із нас хоча б у чомусь, але винен. Точніше, кожен із вас, тому що я тепер — по той бік присуду. Так, випадково й ненадовго — проте й життя, якщо подумати, недовге.
Він прийшов пізно ввечері, у такий час ввічливі люди візитів не роблять. Утім, власна ввічливість турбувала його якнайменше.
Був сильний вітер. Здається, починала мінятись погода; здається, жарота нарешті спаде, і мені не доведеться тратити сил на прохолоду у власній оселі. Так чи приблизно так я міркував, сидячи біля розчахнутого вікна, вдихаючи забутий за п’ять років запах великого міста і дивлячись на екіпажі, що пропливали під вікном.
Не помітити візитера було неможливо. Він просто прийшов і став на протилежному боці вулиці, дивлячись не на мене, а кудись удалину — ніби йому байдуже до всього на світі, а особливо до зіваки у відчиненому вікні. Вітер красиво надимав його плащ і довге волосся, але, спадаючи на землю, темінь потроху з’їла цю красу, і дуже скоро в обсязі ока лишилося саме тільки біле як стіна обличчя.
Отоді він уперше поглянув на мене. Зирнув — і перекинув погляд.
І коли хазяїн «Ховраха» — у халаті поверх нічної сорочки — мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, — я вже знав, що чекаю.