— Як ся має ваша сова?
Голос у візитера був безбарвний, як і брови, як і вуса; ще до того, як він вимовив формулу привітання, я зрозумів, що він маг. Уроджений. Але, на жаль, — третій ступінь.
— Сова поживає прекрасно, — відповів я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподівано додав: — Якщо тільки для сов існує тогосвіття. Вона давно здохла.
— Дуже шкода, — озвався гість без ніякого жалю в голосі. — Я знаю, що ви виграли замовляння.
Я запросив його ввійти.
Почеплений на вішак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зірках. Оце вже не знав, що серед членів елітного клубу трапляються такі незначні маги.
— Я член клубу, — повідомив він, мов читаючи мої думки. — Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, мені довелося продати дім.
— Ви небагаті? — спитав я, розсудивши, що якщо він з порога задав такий рівень відвертості, то мені не треба церемонитись і поготів.
Він осміхнувся:
— Я торговець зіллям. Ось, — він розкрив полу каптана. З внутрішнього боку до неї були приколоті пласкі мішечки з барвистими етикетками. Мій погляд зачепився за найпістрявішу: «Приворотне зілля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.
— Ви не здогадуєтесь, навіщо я до вас прийшов? — спитав він сухо.
Я помовчав; у моєму пізньому гостеві прозирала якась невідповідність. Низький ступінь, погорджена професія, потертий каптан, але ні крихти жалості до себе, підлесливості чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсім начхати.
— Ні, — сказав я обережно. — Не здогадуюсь.
Цього він, виявляється, не сподівався. Між бровами в нього залягла глибока темнава складка.
Я не квапив його.
— До вас ще ніхто не приходив, — сказав мій гість, і в його словах не було питання — радше подив. Здивування рідкісній удачі.
Я про всяк випадок промовчав.
— Значить, так, — торговець зіллям відкинувся на спинку крісла, рідке безбарвне пасмо впало йому на лоб, і я раптом побачив, що ще зовсім недавно мій гість був красенем-блондином, володарем жіночих сердець. — Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.
Зависла пауза; мій співрозмовник замовк, та обличчя його не змінилось. Ніби він говорив про погоду.
— Я знаю, хто й навіщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам її поховав. Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном, на острові Стан. Він не маг, але він багатий і вельможний. Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я… Пане Хорте зі Таборе. Якщо ви хочете мати вічного раба, — слово «раб» він вимовив з притиском, — раба вірного й відданого до останньої краплі крові, — поїдьмо разом на острів Стан, і покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Ні, я не божевільний.
Якщо ви відмовите мені, я шукатиму нового способу — як шукав їх усі ці роки. Я платив внески в клуб, сподіваючись на чудо… на те, що в природі є справедливість. Але її нема. Тому я прийшов до вас.
— Ви б не впоралися з Кореневим, — сказав я повільно.
Він осміхнувся, і я зрозумів, що він, певно, впорався б. Попри свій третій ступінь.
— Під час останнього розіграшу, — він знову осміхнувся, — мені теж трохи пощастило. Я виграв набір срібних ложок і замовляння-очисник для скла. Ось, — він клацнув пальцями, відтворюючи жест, і в кімнаті одразу стало світліше, бо абажур готельної лампи вмить очистився від пороху й кіптяви. Коли це з’явився нічний метелик і затьмарив своїм трупом це свято звільненого світла.
— Бачте, — сказав я обережно. — Я співчуваю вам і вірю, що цей негідник має бути покараний, проте я тільки сьогодні дістав… У мене шість місяців попереду… А, до речі, за ті два роки, що ви в клубі, замовляння розігрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, які…
— Так, — сказав він, не дожидаючись, поки я закінчу. — Вони мені відмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шість місяців плекали в собі Судію. Потім виринало діло куди важливіше, і провина куди жахливіша… Так. Я і не гадав, що все буде інакше. Даруйте, що потривожив вас.
Він підвівся.
— Заждіть, — сказав я роздратовано. Мені все менше подобалася його манера розмовляти — у бесіді він тягнув за собою співрозмовника, мов пилявий мішок.
— Єдине, що мене турбує, — сказав він, звертаючись до обгорілого трупа метелика, — що вбивця може здохнути своєю смертю. Він старий і хворий, час іде… Але якщо він протягне ще хоча б рік — я знайду спосіб. Бувайте, пане Хорте зі Таборе.
Він повернувся і вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумів, що він так і не назвав свого імені.