На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:
— Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.
Я покосився на пана Ягора — і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.
«Подурнішала», — згадав я його розпачливе зізнання.
Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» — було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша — важкохвора.
— Вона справді була іншою? — спитав я обережно.
Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
— Ось… Це її роботи до викрадення.
Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…
— А це вона малювала потім.
Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються від обрамлених; тільки вдивившись як слід, я зрозумів, що різниця таки є.
— Це бездарно, — пошепки сказав ювелір. — Їй відмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягається… Як вона намагається одягатися…
— Співчуваю, — сказав я щиро.
Ювелір махнув рукою — мовляв, що мені ваше співчуття.
— Можна мені поговорити з подружкою? — запитав я, дивлячись, як він ховає дружинині малюнки назад за шафу.
— З якою подружкою?
— З тією самою, яка супроводжувала вашу дружину в поході за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелір дивився на мене, і дві складки між бровами ставали все глибшими:
— Тисса Граб. Так… Я шукав її, хотів розпитати про Філлу. Тисса Граб зникла й так і не знайшлась. Можете самі спитати — вулиця Стовпників, три…
Попрощавшись із ювелірами, я витратив півгодини, щоб знайти названу вулицю і дізнатися, що пані Тисса Граб справді наймала тут кімнату, та вже два місяці, як з’їхала. Ні, не зникла раптом, а саме з’їхала, заплативши за всі дні, зібравши речі й попрощавшись із хазяями…
І нікому не зізнавшись, куди прямує.
Ювеліри-ювеліри…
Я сидів, як і вчора, біля вікна свого номера. Хазяїну щонайсуворіше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате біля вхідних дверей поряд із дерев’яним молотком висів на залізному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярській лавці. На зошитовій обкладинці великими літерами було написано: «Скарги та пропозиції лишати тут».
І вони залишали. Моє вікно було затягнуте товстим захисним серпанком — і я міг спостерігати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар і напівголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний — його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темній хустині; парубок диктував упівголоса, до мене долинали окремі слова: «грошей не буде через… і млин спалить…»
А може — я заклав руки за голову — може, мені треба серйозніше поставитись до цього дарунка долі, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використанні замовляння Кари, а перетворитись на такого собі професійного месника з книгою скарг під пахвою. Ці нещасні прийшли до мене не з хорошого життя — хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж є й такі, як той торговець зіллям…
«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».
«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний…»
Цей його кривдник, що переховується від помсти на острові Стан, має бути досить могутнім?
І я подумав, що торгівця, певно, можна було б на всяк випадок розшукати.
«…1 не кажи мені про ці обереги, люба! При моїх очах таке відбулося, що я чарівницького тепер до смерті не зачеплю, до рук не візьму…
Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла заміж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замість догоджати старій — хутчіше мести, раніше вставати… Пішла до мага, який дрібнички продавав, і купила оберіг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь із тиждень усе йшло — нічого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пізнього ранку в ліжечку, і слова поганого від свекрухи не чула… А потім пішло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неї свекруха з рогачем, безумна, і давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловік і свекор поряд були, на подвір’ї, на крик прибігли й відтягли стару — та вже синя була, а рвалася невістку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула — свекруха на неї гарчала, у чоловіка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберіг — свекруха отямилась, та тільки всі покої в кривавій юшці, невістка в синцях та з розбитим носом, та кості де-не-де поламані… А найгірше — дитину скинула. Так… Ось вони, чарівницькі цяцьки. Потім приїжджав якийсь із міста маг, казав усім, що обереги в абикого купувати не слід, що до кожного печатка має додаватися й папірець спеціальний, тоді, мовляв, можна купувати… Тільки я — зареклася. А що як підроблять і печатку і папірець? Я що, писати вмію? Ну їх зовсім з їхніми оберегами…»