Старигань дивився на мене впритул — насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи — і вони втечуть на потилицю.
— Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете — чи як?
Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.
Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:
— Це ваша ціна за камінь?
— Це моя ціна за розповідь, — сказав я в тон йому, холодно. — Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити — за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
— Атропко! — гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал — на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
— Атропко, — старий примружився. — Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку — і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
— Ідіть геть, прошу пана, — прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом — задля додаткової погрозливості.
— Їй-богу, — сказав я ласкаво. — Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмішкувато — презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
— А прошу…
Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! — зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два — замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
— А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось — тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.
— …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?
— На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, — сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. — У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…
Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…
— Так, дрібний чаклун нині, — повідомив старигань крізь зуби. — Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив — так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!
Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. «За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…»
Я подивився старому в очі.
Якби він осміхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав — глиняна голова відділилася б від тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потім — уже за хвилину — мені було гірко й соромно згадувати про напад люті, що охопив мене в цю мить.
Але старий нічого не сказав. Малоймовірно, що він знав, для чого слугує глиняна статуетка, — найпевніше, просто правильно прочитав вираз моїх очей.
Хвилина минула в мовчанні; а потім я опам’ятався. Відірвав погляд від обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного відтінку; подивився на свої руки із затиснутою в них фігуркою. Підкреслено неквапливо — щосили стараючись уникнути метушні — сховав статуетку назад у футляр.