— Де ж він був? — глухо спитав молодий Ятер. — Де він був майже два роки? Звідки?..
Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.
Я його не впізнавав.
Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався — чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за їла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…
Був час, коли «дядечко Дол» здавався мені ближчим, ніж власний батько. Не дарма — батько в ті роки сильно подався, смерть матері та мої безкінечні дитячі хвороби підітнули його, у нього не було ні часу, ні сил на забавки з мечами й палками, а цукерки він уважав шкідливими для зубів; потім я подорослішав, і дружній зв’язок із сусідою ослаб, а з батьком навпаки — зміцнів, одначе першим, хто прийшов утішити мене після смерті батька, був усе-таки дядечко Дол…
Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер — двадцять п’ять; останні десять років ми зовсім не спілкувались. Я знав від їла, що характер його батька з приходом старості зіпсувався вкрай. Я був утаємничений у темну історію з його зникненням; я тихо радів, що безумний старий, що закляк оце серед мисливської зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.
— Звідки він прийшов? — розпачливо повторив молодий Ятер. — А, Хорте?
Зусиллям волі я відігнав непотрібні спогади. Темне вбрання старого, що стояв переді мною, було ненове й потребувало чищення, проте він не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рідного дому, пішки плелась через поля та ліси. А для їзди верхи його костюм і особливо черевики не годилися зовсім.
— Диви, Хорте… — прошепотів Ятер, та я і так уже помітив.
На шиї в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг із білого металу. На ланцюгу висів кулон — здається, яшмовий.
— Ти пам’ятаєш цю річ у батька? — спитав я, зарані знаючи відповідь.
— Ні, звичайно, він не носив нічого такого, — озвався Іл з певним роздратуванням. — Не любив цяцьок. Ні срібла, ні каменів — у крайньому разі, золото…
Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув — і відсмикнув; несміло зазирнув старому в обличчя. Я розумів його складні почуття; йому важко й страшно було усвідомити, що його батько, який стільки років наганяв страх самою своєю присутністю, перетворився тепер на живу ляльку.
Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботністю, одразу подарував мені першу прикру несподіванку.
Річ була явно магічного походження.
Із великого шматка яшми невідомий мистець вирізав морду якогось злобного звірятка — огидну, вищирену, мутнооку морду. І присутність цієї морди на грудях збожеволілого барона явно мала якийсь прихований смисл.
Слуга Пер народився під щасливою зіркою — його труп так і не сплив у рові. Замість цього Перу підвищили платню, подарували зовсім ще новий камзол і відкрили таємницю: відтепер вірний слуга мав обслуговувати немічного безумця, поміщеного до дальньої комірки. Ім’я старого барона вимовляти (або просто згадувати) заборонялося; слугам і домочадцям було оголошено, що на утримання до де Ятера взято старого Перового батька, що він має заразну хворобу, й тому кожного, хто зазирне до комірки або хоча б наблизиться до неї, буде бито батогами й тавровано залізом. (Тяжкість обіцяного покарання явно не держалася купи з легендою, яку вигадав Іл, та барона це зовсім не хвилювало. Мешканці фамільного гнізда давно були вимуштрувані до повної втрати цікавості).
Нова Перова служба тривала цілих два дні.
Третього дня ввечері Пер нагодував старого вечерею (за його словами, він майже приловчився вправлятися з мідною лійкою, і в пана Дола вдалося влити чималу порцію рідкої каші), а нагодувавши, вийшов ненадовго за чистими простирадлами. І двері замкнув ззовні — щодо цього йому був пресуворий наказ.
Перша помилка Пера полягала в тому, що він залишив у комірці запалену свічку. Друга помилка виявилася фатальною: Пер не повісив ключ на ланцюжок на шиї, як наказано, а просто поклав до кишені робочої куртки.
Не дивно, що безумний дід ненароком перекинув свічку просто на матрац. Не дивно, що Пер, прийшовши до каштелянки, захотів поміняти не тільки баронові простирадла, а й свою залиту кашею куртку.