Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.
І ось коли я зрозумів це — настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.
Холод. Темрява. Жах смерті.
Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги — руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили — горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…
Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.
Коли я побачив людське обличчя над собою — моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?
Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.
— Зараз, — хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. — Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…
Я тонув.
Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, — схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.
— Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…
Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.
Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.
Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…
Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.
Усе це я пам’ятав уже уривками.
Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:
— Ти живий?..
Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:
— Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — сказав я, відкидаючись на спинку крісла.
…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.
Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить — з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?
— Я все пам’ятаю, Іле…
Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:
— Ну?..
— Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.
Скажений білий погляд був мені за відповідь.
* * *ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?
* * *Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу — будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг — не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи — і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.
Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.
Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.
Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ — як ми знаємо з географії — широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, — безглуздо, я ж не кат собі.