Прихопіть із собою так багато грошей, як тільки можете. Північна Столиця не любить бідняків…»
* * *До Клубу Кари років двадцять тому вступив мій батько. Якась була незрозуміла історія; незлостивий і загалом сумирний, тато раптом страшенно захотів скористатися замовлянням Кари, і не яким-небудь похідним, а саме Кореневим. Підозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроєм; підозрюю, що батько ревнував, і точно знаю, що ревнував зовсім дарма. Проте вступний внесок — немалий! — було заплачено, і батько не став виходити з клубу, коли його темні пристрасті вгамувались. Навпаки — в розмові зі знайомими досить було мовити, що «на останньому розіграші в Клубі Кари…», як усі обличчя ставали перебільшено уважними.
Потім виявилось, що простіше вкусити свій лікоть, аніж реально виграти Заклинання. Батько з гіркотою казав, що засновники клубу — шахраї, що вони обдирають рядових членів, що замовляння Кари — як в’язанка сіна під носом дурного віслюка: він тягнеться, іде, а в’язанка віддаляється… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розіграшах, та внески продовжував платити; після його смерті я вспадкував членський квиток і теж заплатив, пам’ятаю, за декілька років…
Милостива сово, а за скільки ж років у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й які!..
Я клопотав собі голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись відшукати парадний костюм, чорний із золотом плащ і відповідний нагоді капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмішкою, а всередині мене все натягалася й натягалася солодка струна.
Заклинання Кари!..
Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володіння яким — нехай тимчасове! — дарує справжню всемогутність. Я, провінційний маг, — усе-мо-гу…
Кінець кінцем струна натяглась до краю. Покинувши скрині розкритими й речі розкиданими, я вийшов на ґанок і потягнув носом повітря.
Світало. Запізно для справжніх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.
Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустріч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.
Прослизнув у діру в паркані.
Чорним струмком зринув з гори — туди, де ще спало в передсвітній каламуті найближче село.
Так, посуха. Пробираючись по городах, я помітив, як пожовкло бадилля.
У курнику було тихо. Давнішні діри в стінах ретельно забиті; це ви дарма, мужички. Не буває курників зовсім без дір…
За хвилину мій рот уже був залитий кров’ю й заліплений пір’ям. Дурні курки не встигали прокинутись; перш ніж забрехав перший собака, я перегриз десь півдесятка горлянок. П’яний від щастя, тягнучи за собою тушку молоденького півника, я сунувся назад у діру; здобич довелося тут і кинути. Дивуючись нерозуму собак, я війнув у посохлі зарості за сараєм і, давши гаку, підкрався до села знову — з іншого кінця.
І все повторилось; я пішов тільки тоді, коли запахло димом, собаки очманіли й тонкий голос, майже дівчачий, заголосив з підвиваннями на все село:
— Тхір! Ой, люди, знову тхір!
Через поле я забіг на гірку, до себе. Довго терся боком об поріг; потім піднявся на дві ноги і, похитуючись, зовсім щасливий, поплівся до спальні.
Підіймалося сонце.
* * *Вони прийшли, напевно, всім селом. Похмурі. Налякані. Злі. З дохлими курми в руках; курей було, як мені здалося, штук п’ятдесят.
Заступили собою весь простір перед ворітьми; за хвіртку пройшла делегація на чолі з комісаром, призначеним магом третього ступеня (насправді четвертого).
Ніхто нічого не казав. Усі дивились на мене. Важко. Докірливо. То на мене, то на пір’ячко, що не знати як прилипло до мого ґанку. Руденьке й біленьке пір’ячко в бурих плямочках.
Добре, що я встигнув, піднявшись із ліжка, умитись. Очистити від закипілої крові свій безсоромно усміхнений рот.
Ось і тепер — вони дивляться на мене з люттю й відчаєм, а я ледве втримуюсь, щоб не посміхнутись.
Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодної хмаринки, небо.
— Ну, що дивитесь?
Мовчання.
Я кривлюся з фальшивою нехіттю:
— Ідіть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.
Вони мовчать, не вірять.
— Зроблю! — кричу я магу третього ступеня (насправді четвертого). — Зроблю, нехай так і буде! Вік пам’ятатимете милість Хорта зі Табора!
Розвертаюсь і йду в дім.