Куди цікавіше, ніж клацати фотоапаратом, було спостерігати, як знімають інші. Як розташовують дітей на тлі водоспаду, виставляють їм уперед то праву, то ліву ногу, репетирують усмішку, лають у разі невдачі й починають усе спочатку, а до всього звиклі малі витримують «фотосесію», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою відтворити на обличчі «кіношний» білозубий оскал…
Кумедно.
У парку було насправді добре. Легко на серці; напевно, люди, сто років тому вибираючи місце для кожного каменя й кожного дерева, були під владою натхнення. Напевно, бездіяльні курортники, яких щодня привозили сюди височезні чадні автобуси, якимось чином почували це й переймали своєрідний ритм щасливого парку…
— Жіночко! Відійдіть убік, будь ласка!
Юля здригнулася. Сказано було не їй, та в голосі було стільки роздратування, що навіть ті екскурсанти, до яких ніяк не можна прикласти слово «жінка», закрутили головами.
Товстошиїй, у білих шортах бичок фотографував свою подругу — як і заведено, по стійці «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова пані — її й погнали, причому слова «будь ласка» ніяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабність наказу.
— Прошу, — процідила жінка крізь зуби й повільно, з виразом огиди на лиці відійшла.
— Ще й сичить, — пробурмотів фотограф. — Ходять тобі тут усякі Маньки з пивзаводу…
— Що?!
— Ну або з майонезної фабрики, звідки ти там приїхала…
Фотографована подруга хихикнула.
Юля здивувалась. Магнолії, небо та море внизу, лілеї в басейні, самшитові кущі — усе це настільки відрізнялося від звичного хамства страховища в білих шортах, ніби в злагодженому симфонічному оркестрі знайшовся п’яний, синій, у мокрих штанах музикант.
Незнайома жінка теж була вражена. І — не зуміла пропустити слова повз вуха. Вона зашарілася — вмить; здається, на очах у неї навіть виступили сльози.
Стас ступив уперед. Юля не встигла злякатися — Стас щось сказав Білим Шортам, ті відповіли добірною лайкою, фотографована подруга радісно засміялась на тлі куща. Стас іще щось сказав — кругла голова Білих Шортів раптом налилася кров’ю, Юлі здалось, що ще мить — і цей ясний день затьмариться, окрім хамства, ще й мордобоєм…
Але минулось. Подіяли крижаний спокій Стаса та його залізобетонна певність — без краплі зайвих емоцій, без гарячковості або агресії. Напевно, в цю мить він більше ніж завжди був хірургом, хірургом до самих кісток.
Білі Шорти ще довго лаялись і бризкали слиною, а Юля, мертвою хваткою вчепившись у Стаса і в притихлого Аліка, гордо ступала алеєю вниз. На них поглядали радше зацікавлено, ніж схвально; навколо Білих Шортів та його подруги утворився порожній простір — карантин.
І вже біля хвіртки їх наздогнала та сама незнайома жінка.
(кінець цитати)
Я не був у клубі років п’ять, не менше. І приблизно стільки ж не був у місті; метушня завжди діяла на мене гнітюче. Ось і тепер — просто за міською брамою в мене почала боліти голова.
Клуб розташовувався в самому центрі, трохи вище за ринкову площу, навпроти палацу для публічних розваг. Вхід до будівлі клубу прикрашали два бронзові грифони — і якщо один напівлежав, поклавши голову на кігтисту лапу, то другий розгорнув крила й роззявив рота, готуючись атакувати. Сходинки ґанку були положисті, рожевого мармуру. Двері погодились відчинитися тільки після значного з мого боку зусилля; я ступив усередину — праворуч виявилося дзеркало, і на секунду я побачив своє відбиття: чорний плащ до підлоги, чорний капелюх, розшитий зірками, усе відповідно до протоколу. Різні очі — праве синє, ліве жовте. Вторинна ознака вродженого мага проявилася в моєму випадку вже надто яскраво — у батька, приміром, обидва ока були голубі, відмінність полягала у відтінку.
— Як ся має ваша сова?
Я розвернувся.
Старигань був сивий, мов зріла кульбабка. Праве око каре, ліве — каре з прозеленню; обидва гляділи з професійною доброзичливістю:
— Молодий пан — член клубу чи тільки бажає вступити?
Я зняв із шиї шкіряну торбинку для документів. Витягнув членський квиток, поводив перед носом дідка:
— Сова почувається добре. Моє ім’я Хорт зі Табор, я хотів…
— Як плине час, — сказав дідок, й обидва його ока застелило легким серпанком. — Я, вельмишановний пане, пам’ятаю, як радів ваш батько вашій щасливій появі на світ… А ваша бідолашна матінка! Після стількох утрат, у такому зрілому віці — нарешті вдалі пологи…