Один із Ілових братів — забув, як його звали — у віці дванадцяти років утік із дому з бродячим цирком, і більше про нього ніхто ніколи нічого не чув. Другий виріс тихим мовчазним юнаком, з вигляду ніби нормальним, який, проте, понад усі розваги полюбляв спостерігати за цівкою води з насоса. Він міг дивитись на воду годинами й днями, і лице в нього при цьому ставало м’яким, ніби з воску, і в кутиках рота збиралася слина… Прислуга тихцем насміхалась над молодшим Ятером і приколола йому прізвисько Фонтан.
Тепер, якщо спадок піде від Іла — його судилося дістати Фонтану.
…Старий Дол де Ятер стояв посеред зали, і мені чомусь здалося, що він стоїть досі там, де його залишив Іл. Що за час, поки сина не було, він не ступив і кроку.
— Батьку, — сказав Іл, і голос його затремтів. — Наш сусіда, пан зі Табор, хотів висловити свою радість із приводу вашого раптового повернення.
Старий мовчав.
Фамільна риса Ятерів — ніколи не терпіти заперечень ні в чому — поєднувадася в старому бароні з ніжною любов’ю до дружини й дітей. Цю любов він безперестанку проголошував на бенкеті й на полюванні, відкривав знайомим і незнайомим, аристократам і хліборобам. Він щиро вважав свою дружину красунею, вихваляв її перед друзями і купував їй дорогі прикраси; а якщо дружина, бувало, завиняла чимось (невчасно розкривала рота чи спізнювалася, коли барон зволили чекати її) — її неминуче й рішуче каралося. Нещасна баронеса, Ілова мати, не дожила й до сорока — після її смерті старий Ятер побивався щиро, довго й тяжко.
Та сама фамільна риса Ятерів виявилася в Ілові одразу після затвердження його головним у родині, і виявилась так, що й чадам, і домочадцям це далося взнаки. Дружина його, колись рум’яна й галаслива, скоротилася до напівпрозорості й звелася до становища мишки. Дочок не було ні видно, ні чутно, а єдиний син вряди-годи проливав гіркі сльози, будучи прив’язаним вуздечкою до старовинної парти червоного дерева.
— Батьку… — пробурмотів Іл утретє.
Я підійшов до вікна й обережно підняв штору.
Промінчик сонця пробився крізь товщу порошинок, відбився від кахлини підлоги й надав майже живого виразу скляним очам давно забитого кабана.
Розглядівши батькове лице, Іл де Ятер видав невиразний вигук. А я зрозумів нарешті, в чому причина неясної тривоги, що холодним клубочком оселилася в мене всередині.
Закріпивши штору золотою поворозкою, я знову перейшов залу й зупинився просто перед воскреслим бароном.
На мене — крізь мене! — дивилися білі очі без жодного виразу. Так, із переляку цей погляд можна було сплутати з поглядом самої люті, і я здогадуюсь, як то було Ілові в перші хвилини зустрічі.
Я поводив рукою перед нерухомим обличчям старого. Очі гляділи в одну крапку. Зіниці не розширялись і не скорочувались.
— Іле, — почув я власний спокійний голос. — Можеш кликати дружину та слуг… а можеш не кликати. Схована від сторонніх очей комірка, німа доглядальниця, часта переміна білизни й постелі — от усе, що треба тобі для виконання синівського обов’язку.
Товариш мого дитинства довго мовчав, переводячи очі з мого обличчя на обличчя старого барона. Потім різко відійшов у темний кут й опустив голову на руки; незрозуміло, чого було більше в його позі — горя чи полегшення.
Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.
— Де ж він був? — глухо спитав молодий Ятер. — Де він був майже два роки? Звідки?..
Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.
Я його не впізнавав.
Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався — чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за їла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…