— Це була куля пана Скоресбі? — спитала вона.
— У ній було двоє людей, але вона знаходилася надто далеко, щоб можна було роздивитися їх. Окрім того, у них за спиною збирався шторм.
Ліра сплеснула в долоні.
— Віле, якщо це пан Скоресбі, то ми зможемо полетіти! — гукнула вона. — Сподіваюся, це саме він. Я так і не попрощалася з ним, а він був такий добрий… Я дуже хотіла б побачити його знов.
Відьма Джута Камайнен уважно слухала їх, її демон — червоногруда малинівка — сидів, виблискуючи очима, в неї на плечі. Почувши ім'я Скоресбі, вона відразу згадала, кого той шукав. Це її любов відкинув Станіслав Груман, і Серафіна Пеккала взяла її до цього світу для того, щоб вона не вбила цього чоловіка в їхньому.
Мабуть, Серафіна помітила б це, але цієї миті щось трапилося, і вона та всі інші відьми підвели голови та піднесли руки. Віл і Ліра почули, що десь на півночі лунає ледь чутний крик якогось нічного птаха. Але це був не птах — відьми відразу зрозуміли, що кричав деймон. Серафіна Пеккала підвелася та пильно подивилася на небо.
— Гадаю, це Рута Скаді, — сказала вона. Відьми замовкли, напружуючи слух.
Пролунав ще один крик, цього разу ближче, потім ще. Відьми схопили свої гілки та злетіли в небо — за винятком двох, котрі з луками напоготові залишилися поруч із Вілом і Лірою.
Десь у темряві в них над головами точився бій. За декілька секунд до них уже долетіли свистіння стріл та голоси, що дзвеніли болем та люттю.
А потім так раптово, що діти навіть не встигли відскочити, з неба на землю до їхніх ніг з глухим звуком упало відразливе створіння — звір зі шкірястим покривом та поплутаним волоссям, в якому Ліра відразу впізнала скельну погань. Принаймні потвора була дуже на неї схожа.
Вона явно відбила собі всі нутрощі від падіння, до. того ж у неї в боці стирчала стріла, але вона все одно підвелася та, люто дивлячись на Ліру, кинулася до неї. Відьми не могли скористатися своїми луками, адже істота була накрита від них тілом Ліри — але, як виявилося, в цьому й не було потреби, бо Віл миттю вискочив та ще в польоті ножем зрізав створінню голову, й та покотилася у траву. З горлянки потвори з булькотінням вирвалося повітря, і вона впала на землю.
Віл із Лірою та відьми знову звели очі догори — бій наближувався. Вогонь багаття на мить виривав із темряви над ними то чорний шовк, то бліді кінцівки, то зелені голки сосни, то сіро-коричневу, ніби вкриту струпами шкіру. Віл, як не намагався, не міг збагнути, як відьми утримували в цьому вирі рівновагу — їм доводилося різко повертати, зупинятися та кидатися вперед, не кажучи вже про прицілювання та стрілянину.
Одна за одною згори впали ще дві потвори, цього разу мертві — перша у воду, друга вдарилася об скелю. Решта зграї з вереском злетіла вище та полетіла в темряву в бік півночі.
За мить приземлилася й Серафіна Пеккала зі своїми відьмами. Віл звернув увагу, що серед них з'явилася новенька: неймовірно вродлива відьма з пронизливими очима та чорним волоссям, з палаючими від люті та збудження щоками.
Вона побачила безголове тіло та плюнула на нього.
— Вони не з нашого світу, але й не з цього, — промовила новоприбула. — Брудні, відразливі потвори. Вони плодяться, як мухи, їх там були тисячі… А хто це такі? Це, мабуть, дівчинка на ім'я Ліра? А хто тоді той хлопець?
Ліра хоробро витримала спрямований на неї уважний погляд, хоча й відчула, що її серце прискорило своє биття — Рута Скаді викликала дрож навіть у тих, хто бачив її не вперше.
Потім відьма подивилася на Віла, і він відчув той самий дрож у тілі, але, як і Ліра, не виказав своїх почуттів. Він і досі тримав у руці ніж, і коли Рута Скаді побачила, що він ним зробив, то посміхнулася. Хлопець увігнав лезо в землю, щоб очистити його від брудної крові, а потім промив у струмку.
Рута Скаді промовила:
— Серафіно Пеккала, я безперервно учуся — старий світ змінюється, вмирає чи порожніє. Я зголодніла…
Їла вона, як тварина, розриваючи зубами залишки смажених птахів, двома руками напихала до рота хліб, жадібно запиваючи його водою зі струмка. Поки вона насичувалася, відьми віднесли мертве тіло подалі, підкинули дров до багаття та виставили вартових.
Вільні від вартування всілися довкола Рути Скаді — послухати, що вона може їм розповісти. Латвійська королева розповіла, що сталося, коли вона помчала за ангелами, а потім описала свою подорож до фортеці лорда Ізраеля.
— Сестри, це найбільший замок із тих, що ви можете собі уявити: базальтові бастіони підпирають собою небо, усі куточки всередині поєднані широкими дорогами, і ними везуть величезні обсяги пороху, їжі, броні… Як він усе це зробив? Схоже, він готувався вже давно — ще до того, як ми народилися, може, навіть упродовж тисячоліть… Навіть гадки не маю, як це може бути, адже він набагато молодший від нас. Не розумію, як йому це вдалося? Мені здається, він вміє керувати часом, і той прискорює чи вповільнює хід згідно з його волею… До його фортеці йшли вояки всіх Гатунків, з усіх світів. Чоловіки, жінки, духи-воїни, озброєні створіння, котрих я ніколи в житті не бачила — ящери та людиноподібні мавпи, великі птахи з отруйними шипами, створіння, надто незвичайні, щоб можна було навіть описати їх. Між іншим, сестри, в інших світах також є відьми — ви це знали? Я розмовляла з відьмами зі світів, схожих на наш, але водночас радикально інших, адже ті відьми живуть лише звичайний людський термін, і серед них є чоловіки, відьмаки, котрі літають, як ми…