— Старий цей світ чи новий, але він дуже дивний, — сказав Лі.
— Так, — погодився Станіслав Груман. — Це дивовижний світ, хоча дехто, безперечно, почувається в ньому як удома.
— Схоже, він порожній, — зауважив аеронавт.
— Це не так. За тим мисом ви побачите місто, що колись було заможним і могутнім. У ньому й досі мешкають нащадки тих купців й аристократів, котрі збудували його, хоча три століття тому тут настали лихі часи…
За декілька хвилин Лі побачив спочатку маяк, потім Криву кам'яного хвилеріза, а потім — вежі, куполи та червоно-коричневі дахи чудового міста біля гавані.
У пишному саду на мисі стояла розкішна будівля на кшталт оперного театру, широкі бульвари рясніли елегантними готелями, а вулички втопали у квітучій зелені, що нависала над балконами будинків.
Груман мав рацію — люди тут були. Але коли воші наблизилися, Лі з подивом побачив, що всі вони були дітьми: жоден дорослий так і не з'явився в його полі зору. Діти гралися на пляжі, бігали по кафе, їли, пили, виносили повні торби товарів із будинків і магазинів. Декілька хлопців билися, їх підштрикувала рудоволосі дівчинка, а хлопчик меншого віку кидав каміння у вікна сусіднього будинку. Здавалося, це був дитячий майданчик розміром з місто, але вихователів чи вчителів не було видно. «Дитячий світ», — промайнуло в голові Лі Скоресбі.
Але в місті були не лише діти. Коли Лі вперше побачив цих створінь, він протер очі, але вони, без сумніву, існували, ці стовбури туману або чогось ще більш розрідженого, ніж туман — просто згустки повітря. Хай там чим вони були, в місті їх було повнісінько: вони дрейфу вали над бульварами, проникали до будинків, скупчувалися на площах і перехрестях. Діти, здавалося, зовсім не помічали їх.
Але створіння бачили дітей. Поки куля летіла над містом, Лі поступово усвідомив закономірність у їхній поведінці: безперечно, деякі діти — а саме ті, що пере бували на межі між дитинством і юністю — цих при мар цікавили, і вони пересувалися за ними назирці. Один високий худорлявий хлопець із копицею чорного волосся, вже майже юнак, був оточений створіння ми так щільно, що обриси його постаті, здавалося, мерехтіли в повітрі. Створіння нагадували Лі мух, що злетілися на м'ясо, але хлопець їх не бачив — хоча час від часу він протирав очі чи трусив головою, наче хотів прояснити зір.
— Хто ці бісові створіння? — спитав Лі.
— Тутешні люди звуть їх примарами.
— А що саме вони роблять?
— Ви чули про упирів?
— У казках.
— Примари живляться так само, як вампіри годуються кров'ю, але їжа примар — це увага, свідомий інтерес до світу. Незрілість дітей майже не приваблює їх.
— Тоді вони являють собою протилежність тим дияволам із Больвангара.
— Навпаки. Й Облаткове братство, і примари байдужості зачаровані тим, що в людей незнання кардинально відрізняється від досвідченості. Облаткове братство ненавидить Пил і боїться його, а примари живляться ним, але й ті, й інші надзвичайно небайдужі до нього.
— Вони скупчилися навколо того хлопця…
— Він дорослішає. Невдовзі вони накинуться на нього, і його життя перетвориться на байдуже, рослинне страждання. Він приречений.
— Святий Петре! А ми не можемо його врятувати?
— Ні. Примари відразу схоплять нас. Поки ми в повітрі, вони нас не чіпатимуть, і нам залишається тільки спостерігати та летіти далі.
— Але де дорослі? Ви що, хочете сказати, що в цьому світі живуть лише діти?
— Ці діти через примар стали сиротами. У цьому світі чимало груп таких дітей — вони блукають тут, живучи тим, що знаходять, коли дорослі втікають. А, як ви бачите, тут є що знайти: хай там як, але діти не голодують. Схоже, місто заполонили великі зграї примар, і дорослі втекли, щоб залишитися живими. Ви помітили, як мало кораблів і човнів було в гавані? А дітям це лише на руку.
— Але не старшим — як тому бідолашному хлопцеві.
— Пане Скоресбі, цей світ є таким, яким є. І якщо ви бажаєте покласти край жорстокості та несправедливості, то маєте везти мене далі. У мене є тут важливі справи.
— Мені здається… — Лі помовчав, підшукуючи слушні слова, — мені здається, що жорстокість є там, де ви її бачите, і допомагати слід тому, хто, як ви бачите, потребує вашої допомоги. Чи, може, я помиляюся, докторе Груман? Либонь, я лише темний аеронавт — настільки темний, що коли мені казали, ніби шамани вміють літати, я вірив цьому. Але — ви шаман, і ви не літаєте.
— Знаєте, таки літаю.
— Тобто?
Повітряна куля знижувалася, а місцевість під ними підвищувалася. Просто в них на шляху стояла величезна квадратна башта з каміння, але Лі, здається, цього не помічав.