— Мию посуд? — вигукнула вона. — Тут мільйони чистих тарілок! Байдуже, я не служниця й мити їх не збираюся.
— Тоді я не покажу тобі прохід.
— Я сама його знайду.
— Не знайдеш, він невидимий. Сама ти ніколи не відшукаєш його. Послухай мене. Я не знаю, скільки ми залишатимемося тут, і ми маємо щось їсти. Ми їстимемо те, що тут є, але після цього прибиратимемо за собою, бо це слід робити. Йди помий посуд — ми повинні поводитися в цьому місці як слід. Зараз я йду спати, я ляжу в іншій кімнаті. Побачимося вранці.
Він увійшов у будинок, дістав із своєї поношеної торби зубну пасту й пальцем почистив зуби, після чого впав-на ліжко й за мить уже спав.
Ліра впевнилася, що Віл заснув, віднесла тарілки на кухню, поставила під кран і терла ганчіркою доти, доки вони не стали чистими. Потім вона зробила те саме з ножами й виделками, але зі сковорідкою з-під омлету це в неї не вийшло, і дівчинка скористалася для цього ще й куском жовтого мила. Вона терла сковороду доти, доки та не почала блищати, і тоді витерла всі речі іншою ганчіркою та охайно розклала на сушці для посуду.
Вона й досі відчувала спрагу, і їй хотілося спробувати самотужки відкрити банку, тому вона взяла з холодильника колу, відкрила її та взяла з собою нагору. Вона постояла, прислуховуючись, під дверима Вілової кімнати і, нічого не почувши, тихенько пройшла у свою та дістала з-під подушки алетіометр[2].
Не було потреби наближатися до Віла, аби здобути інформацію про нього, але вона все одно воліла подивитися на нього, а тому якомога тихіше повернула ручку дверей і увійшла.
У морі щось світилося, й вона уважно подивилася на сплячого хлопця у м'якому світлі, що відбивалося від стелі. Його обличчя було насупленим і блищало від поту. Він був дужим і кремезним — звичайно, не як дорослий чоловік, бо був не набагато старшим від неї, але одного дня з нього мала вирости сильна людина. Якби тільки його деймона було видно! Ліра гадала, якою була б його форма і чи він уже зафіксував її. Хай там як, він виражав би собою натуру, що є водночас дикунською і ввічливою, і нещасну душу.
Дівчинка навшпиньках підійшла до вікна. У світлі вуличних ліхтарів вона ретельно виставила ручки алетіометра та подумки сформулювала запитання. Стрілка почала смикатися по шкалі — настільки швидко, що встежити за нею було майже неможливо.
Запитання було таким: «Хто він? Друг чи ворог?»
Алетіометр відповів: «Він — убивця».
Побачивши цю відповідь, дівчинка відразу розслабилася. Він міг добувати їжу, міг показати їй шлях до Оксфорда, і такі його якості були вельми корисними, але він усе одно міг бути не вартим довіри боягузом. Але вбивця — це товариш, якому можна довіряти. Ліра відразу відчула таку саму безпеку, яку відчувала із закованим в обладунки ведмедем Йориком Бернісоном.
Вона причинила віконниці, щоб ранкове сонце не било хлопцю в обличчя, і тихенько вийшла з кімнати.
2
Серед відьом
Відьма Серафіна Пеккала, котра врятувала Ліру та інших дітей з дослідницької станції в Больвангарі та прилетіла з нею на острів Свольбард, ускочила у велику халепу.
Через атмосферні заворушення, спричинені утечею лорда Ізраеля з вигнання на Свольбарді, її разом із товаришками віднесло далеко від острова та нині тягло над льодом замерзлого моря. Деяким із них пощастило утриматися біля пошкодженої повітряної кулі Лі Скоресбі, аеронавта з Техаса, але саму Серафіну підкинуло високо у хмари туману, що прийшов із діри, створеної у небі експериментом лорда Ізраеля.
Коли вона таки спромоглася поновити контроль над польотом, перше, що спало їй на думку, був спогад про Ліру; вона нічого не знала ні про бійку між самозваним королем ведмедів і королем справжнім, Йориком Бернісоном, ні про те, що сталося з Лірою потім.
Отже, вона почала пошуки дівчинки разом із білосніжним гусаком — своїм деймоном Каїсою — літаючи на сосновій гілці у золотавому повітрі серед хмар. Декілька годин ширяючи в бурхливому небі, серед дивовижних відблисків, вони спочатку наблизилися до Свольбарда, потім перемістилися дещо на південь. Від цього незвичайного світла шкіру Серафіни Пеккала поколювало, тому вона знала, що має справу з породженням іншого світу.
Минуло кілька годин. Раптом Каїса вигукнула:
— Дивись, он деймон якоїсь відьми, напевно, він загубився!
Серафіна Пеккала кинула погляд крізь хмари туману та побачила пташку, яка, галасуючи, кружляла в туманному світлі. Вони повернули й наблизилися до неї. Побачивши це, пташка стривожилася, але Серафіна Пеккала просигналила, що її наміри є добрими, і пташка всілася на гілку поруч із ними.