Подорож Серафіни на північ ускладнило те сум'яття, яке панувало у світі. Усі мешканці Арктики перебували в паніці, так само як тварини — і налякали їх не лише туман і коливання магнітних ліній, а й не характерне для цієї пори року тріскання льоду та поштовхи у ґрунті. Усе виглядало так, ніби сама земля, скута довічною мерзлотою, повільно прокидається від свого крижаного сну.
В усьому цьому заворушенні — серед раптових проблисків моторошного світла, що простромлювали башти туману, а потім зникали так само швидко, спостерігаючи, як череди вівцебиків охоплює непереборне бажання бігти на південь (але потім вони знову повертають на захід чи північ), як розсипаються на клубки білих тіл зграї гусаків, збиті з пантелику хаосом у магнітному полі, котрим ці птахи користуються задля орієнтації у просторі, — Серафіна Пеккала спрямувала свою соснову гілку на північ, у напрямку будинку, що стояв на мисі серед пустель Свольбарда.
Прилетівши, вона побачила, як слуга лорда Ізраеля Торольд відганяє зграю скельної погані.
Вона помітила якийсь рух ще до того, як наблизилася достатньо, щоб роздивитися, що відбувається. Вир мигітливих шкірястих крил, злісне «йоук-йоук-йоук», що відлунювало від засніженого подвір'я, поодинока постать, закутана в хутро, що стріляла з рушниці в середину клубка прибульців, великий собака-деймон, що гарчав і клацав іклами поруч із чоловіком та стрибав щоразу, коли одне з відразливих створінь трохи знижувалося…
Вона не знала того чоловіка, але скельна погань у кожному разі була ворогом, отже, вона підлетіла ближче й одна за одною випустила у потвор із десяток стріл. Почулися різкі крики та бурмотіння, і зграя — створіння були недостатньо організованими, щоб можна було назвати їх загоном, — побачила нового супротивника та, знітившись, втекла. За хвилину небо знову стало чистим, а налякане «йоук-йоук-йоук» луною відбилося від гір у віддаленні, аби поступитися місцем тиші.
Серафіна зависла над подвір'ям й опустилася на утоптаний, залитий кров'ю сніг. Чоловік відкинув каптур, усе ще тримаючи рушницю напоготові — відьма не завжди була союзником звичайній людині, — і Серафіна Пеккала побачила обличчя літньої людини, довге підборіддя та сиве волосся й зустріла впевнений погляд.
— Я друг Ліри, — сказала вона. — Сподіваюся, ми можемо поговорити. Дивіться — я кладу лук на землю.
— Де дитина? — спитав чоловік.
— В іншому світі. Мене турбує її безпека, і мені треба знати, чим займається лорд Ізраель.
Її співрозмовник опустив зброю і промовив:
— Тоді заходьте. Дивіться — я кладу рушницю на землю.
Формальності закінчилися, і вони увійшли до приміщення. Каїса залишилася в небі, озираючись довкола, В Торольд тим часом поставив на вогонь каву та вислухав, яке відношення Серафіна має до Ліри.
— Вона завжди була норовливою дитиною, — сказав він, коли вони вже сиділи біля дубового стола у світлі гасової лампи. — Я бачив її приблизно раз на рік, коли його світлість відвідував Коледж. Мені вона дуже подобалася — нею не можна не захоплюватися. Але я не знаю, яке місце вона посідає в цьому світі.
— А що збирався зробити лорд Ізраель?
— Пані, ви що, вважаєте, що він розповідав мені про це? Я його служка, й це все. Я чищу його одяг, готую йому їжу, прибираюся в будинку. Упродовж усіх цих років я про щось дізнавався, але лише завдяки збігу обставин. Він довірявся мені не більше, ніж своїй бритві.
— То скажіть мені, про що ви дізналися завдяки збігу обставин.
Торольду було вже чимало років, але він мав гарне здоров'я та зберіг свою силу, і йому, як і кожному чоловікові, лестила увага молодої вродливої відьми. Утім, він був розсудливою людиною й розумів, що увага насправді була спрямована не на нього, а на те, що він знав; до того ж він був чесним і не став розтягувати свою розповідь на довше, ніж це було доречно.
— Я не можу із впевненістю сказати вам, що він робить, — почав він, — бо всі філософські подробиці — це не для мене. Але можу сказати, що рухає його світлістю, хоча сам він і не здогадується, що я це знаю. Мені підказали це сотні маленьких знаків. Виправте мене, коли я помиляюсь, але ваші боги відрізняються від наших, чи не так?
— Так.
— Але ж ви знаєте про нашого Бога? Бога Церкви, єдиного, кого ми називаємо Господом?
— Так, знаю.
— Отож лорду Ізраелю, скажімо так, ніколи на подобалися церковні догми. Я кілька разів бачив, що коли він чує про таїнства, спокуту, спасіння тощо, його обличчя спотворює гримаса відрази. Пані, для нас кинути виклик Церкві — це смерть, але лорд Ізраель плекає у своєму серці бунт стільки, скільки я йому служу. Я знаю лише це.