Прислухаючись до того, що відбувалося в будинку, Віл навпомацки знайшов скриньку. Ті люди пересувалися біля підніжжя сходів, і він бачив на дверях відблиски світла — мабуть, то був ліхтар.
Віл знайшов засувку скриньки і розкрив її — і там, як він уже знав, лежав шкіряний бювар.
Що ж йому тепер робити?
Зараз — нічого. Він зіщулився в півтемряві, відчуваючи калатання серця і прислухаючись до шарудіння унизу.
У вітальні було двоє чоловіків. Віл почув, як один із них тихо сказав другому: «Ходімо. Я чую, що вулицею йде молочар».
«Він не сюди, — відповів той. — Маємо подивитися нагорі».
«Ну то дивись. Не затримуйся там».
Віл почув, як скрипнула верхня сходинка, і напружив волю, щоб не кинутися геть. Чоловік рухався без жодного звуку, але, коли мостини несподівано для нього скрипіли, він нічого не міг удіяти. Запанувала абсолютна тиша. Крізь щілину під дверима кімнати Віл побачив тоненький промінець світла від ліхтарика.
А потім двері почали відчинятися. Віл почекав, доки силует чоловіка не з'явився у проході, і кинувся вперед, аби вдарити чужинця в живіт.
Але ніхто з них не побачив кішку. Коли чоловік піднявся на верхню сходинку, Моксі тихо вийшла з ванної кімнати і з піднятим хвостом зупинилася просто за ним — мабуть, вона збиралася потертися об його ноги. Без сумніву, чоловік упорався б із Вілом — він явно був дужим і натренованим, — але за ним стояла кішка, і коли він зробив крок назад, то перечепився через неї. Різко видихнувши, він перекинувся на спину та покотився зі сходів, приземлившись головою на стіл, що стояв посередині вітальні.
Віл почув жахливий хруск, але не зупинився з'ясовувати його причину: він кинувся вздовж поручнів, перескочив через тіло чоловіка, яке лежало біля підніжжя сходів, — встигши помітити, що воно смикалося й було неприродно викривлене, — схопив зі стола пожмакану торбу та вибіг із будинку ще до того, як другий чоловік вийшов з кімнати та, ошелешений, почав розглядати, що це сталося з його напарником.
Хоча й охоплений жахом, Віл подумав, чому другий чужинець, вискочивши нарешті з будинку, не став кричати або переслідувати його. Утім, він знав, що незабаром з'явиться підмога — на машинах і з мобільними телефонами.
Хлопець краєм ока побачив, як на їхній провулок повертає молочар — фари його електрокара тьмяно світилися в зоряному світлі, що вже наповнило небо. Віл перескочив паркан, який відгороджував їхню ділянку від сусідської, й опинився в палісаднику. Він пробіг повз будинок, скочив на сусідський мур, перетнув трав'яний лужок, ще раз перестрибнув паркан, увірвався у сплетіння кущів і дерев навколо автотраси і там зупинився — заповз у великий кущ та зачаївся, тремтячи й намагаючись втамувати подих. Виходити на дорогу було надто рано — слід почекати, доки година пік не заповнить автошляхи потоками автомобілів.
Віл ніяк не міг забути хруск, із яким голова чоловіка вдарилася об стіл, той жахливий кут, під котрим була зігнута його шия, і відразливе тремтіння його тіла. Той чоловік був мертвий, і вбив його він, Віл!
Проте слід було викинути все це з голови — у нього й так є над чим замислитися. Його мати: чи безпечне те місце, де він її залишив? Пані Купер мовчатиме, схоже, навіть якщо хлопець не з'явиться, коли обіцяв. А Віл не може прийти туди, бо відтепер він — убивця.
А ще залишалася Моксі — хто її годуватиме? Чи хвилюватиметься вона без обох своїх хазяїв? Чи не спробує відшукати їх?
Щохвилини ставало дедалі світліше. Принаймні, світла було досить, аби подивитися на речі в торбі: материн гаманець, останній лист від адвоката, автомобільна карта Південної Англії, декілька плиток шоколаду, зубна на-ста, запасні шкарпетки та білизна. А також зелений шкіряний бювар.
Усе було на місці. Усе йшло за планом — за винятком того, що він убив людину.
Ніл уперше усвідомив, що його мати відрізняється від піших людей і що він мусить доглядати її, коли йому було сім років. Вони прийшли до супермаркету і грали її цікаву гру: класти товари на візок можна було лише тоді, коли на них ніхто не дивився. Віл мав озирнутися та прошепотіти: «Давай!», і тоді мати хапала з полиці банку чи пакет і мовчки клала їх на візок. Щойно речі потрапляли туди, вони були в безпеці — їх ніхто вже не міг побачити.