Щойно рідина цілком покрила відкриту рану, відьма притиснула до руки розварені трави та перев'язала її смуга шовку. Заклинання було накладено.
Усю решту ночі Віл міцно спав. У горах було прохолодно, і відьми прикрили його листям, до того ж його зігрівало тіло Ліри, котра згорнулася поруч із ним. Уранці Серафіна знову обробила рану, і хлопець з виразу її обличчя спробував здогадатися, чи загоюється його рука, але, очевидно, відьми добре вміли володіти собою — її обличчя було спокійним і безпристрасним.
Після сніданку Серафіна повідомила, що вночі відьми порадилися й вирішили, що позаяк вони прибули до цього світу, щоб відшукати Ліру та охороняти її, то вони допоможуть дівчинці в її новому завданні, а саме супроводять Віла до його батька.
Отже, вони вирушили, і більшу частину шляху все було тихо-мирно. Для початку Ліра звернулася до алетіометра і дізналася, що вони мають іти в напрямку далеких гір, ледь видних за великою затокою. Вони ніколи ще не підіймалися так високо в гори над містом, а тому й гадки не мали про обриси берега, а ті гори раніше були сховані за горизонтом. Але коли ліс рідшав або вони проходили поруч з урвищем, їм ставало видно порожнє синє море та високі голубі гори, що десь біля них знаходилася мета їхньої подорожі. Судячи з усього шлях мав бути довгим.
Вони майже не розмовляли. Ліра була зайнята спостереженням за життям лісу — від дятлів і білок до зелених трав'яних змійок, спини яких були прикрашені правильними ромбами, — а Віл витрачав усю свою силу на те, щоб просто рухатися. Ліра з Пантелеймоном постійно про нього говорили.
— Ми могли би по-простому спитати алетіометр, — сказав Пантелеймон. Вони підкрадалися стежкою до оленяти, яке мирно скубло зелень, бо Лірі закортіло дізнатися, як близько можна до нього підійти. — Ми не давали обіцянки ніколи ним не користатися. Крім того, ми могли б дізнатися все, що йому треба знати. Ми зробили б ці для нього, а не для себе.
— Не кажи дурниць, — відповіла Ліра. — Ми вчинили б те саме для себе, адже він не просив нас цього робити. Пантелеймон, ти надто любиш пхати носа у чужі справи!
— Ось як? Зазвичай ніс повсюди сунеш саме ти, а я лише попереджаю тебе, що цього робити не слід. Пам'ятаєш вітальню у Джордані? Я тоді не хотів туди заходити.
— А як ти гадаєш, якби ми цього не зробили, сталися б всі ці події чи ні?
— Звичайно, ні. Адже Ректор отруїв би лорда Ізраеля, і це був би кінець усьому.
— Мабуть, так воно і є… А ким, на твою думку, є батько Віла і чому він такий важливий?
— От і я про це! Ми могли б дізнатися це вмить!
Ліра замислилася.
— Колись я так і вчинила б, — сказала вона, — але, Пантелеймоне, гадаю, я поступово змінююсь.
— Нічого ти не змінюєшся.
— Це ти залишаєшся таким, яким був… Між іншим, коли я змінюся, ти вже не зможеш змінюватися. Ким ти тоді будеш?
— Сподіваюся, блохою.
— Хіба в тебе немає жодного відчуття щодо того, ким ти можеш стати?
— Та я й не хочу цього.
— Ти сердишся, тому що я не зробила того, що ти хотів!
Тут Пантелеймон обернувся на свиню та почав хрюкати, верещати і фиркати доти, доки дівчинка не розсміялася, і тоді перетворився на білку та почав стрибати по гілках у неї над головою.
— А ти як гадаєш, хто його батько? — поцікавився деймон. — Може, ми його вже колись зустрічали?
— Можливо. Але він мусить бути дуже важливою людиною, майже такою поважною, як лорд Ізраель. Інакше не може бути, адже ми знаємо, що наші дії дуже важливі.
— Звідки ми це можемо знати? — зауважив Пантелеймон. — Нам так здається, але чи так воно насправді? Ми вирішили дізнатися про Пил лише тому, що загинув Роджер.
— Ні, те, що ми робимо, дуже важливо, і ми це знаємо напевно! — гаряче вигукнула Ліра і навіть тупнула ногою. — І відьми це знають — хіба вони прилетіли сюди бозна-звідки лише тому, що хотіли допомогти мені та стати моїми охоронцями? А ми самі маємо допомогти Вілові відшукати його батька, і це надзвичайно важливо. Ти теж це знаєш, інакше ти не лизав би його, коли його було поранено. Між іншим, навіщо ти це зробив? Ти ж не питав у мене дозволу. Коли я це побачила, то не могла повірити власним очам.
— Я зробив це, бо в нього немає деймона, а тоді він був йому дуже потрібний. І якби ти розуміла все бодай наполовину так само гарно, як це тобі здається, ти б сама це знала.