Я увійшов до костелу за духовенством, серед якого були й православні священики, єпископи з Перемишля і Сянока, і сів там, де мені призначено сидіти. Я мав пручатися, ні, ми мали удвох з ясновельможним опиратися забуттю, яке нас чекало і мало тривати вічність. Змучені Гербурти прагнули, аби все нарешті скінчилось. Заславські намагалися заповнити весь костел своєю гідністю і маєстатом. Дрогойовські принишкли, бо не мали стільки слави, щоб бути на рівних з домом Острозьких, їхній рід теж підупадав, дробився маєток. Вони тулили до носа напахчені хустини з жалобною облямівкою, совалися на лавах, нагадуючи дітей, що їх зараз почне школити навчитель. Он уже йде, тихо!
Із захристії вийшов отець-кармеліта із монастиря в Сусідовичах. Всім було цікаво, яке слово зложить чернець, що лиш пару літ тому прибув з гори Кармель, що в Палестині. У тестаменті Гербурта не значилося, хто має читати проповідь на похороні. Але, можливо, в бесідах з духівником ясновельможний згадував сей монастир, що ним опікувався разом з Еразмом Гербуртом. (АК: Еразм Гербурт пережив Яна Щасного. Не мав родини. В чому полягала його неповносправність, невідомо. Певно, щось на кшталт шизофренії. Згодом Еразм нарікав, що опікуни на власний розсуд розпоряджалися його майном.) Якби Гербурт був православний, то слід було би чекати проповіді отця Зеновія з монастиря святого Онуфрія? Чи як? Як би він тримався перед пишним панством, що звикло православних священиків гонити на панщину і тягати за бороди? Які слова зі Святого Письма взяв би він для проповіді? Надто коротко я знав його, щоб судити. Для мене і костел за ці місяці став Божим храмом. У себе, якби я переступив поріг костелу, мене б осудили всі православні. А тут начебто байдуже. Певно, й настоятель добромильської церкви прийшов на похорон, тільки не смію повернути голови, щоб роздивитись ліпше духовенство.
Кармеліта вибрав слова з 22 Псалму: «Покладався на Господа він — хай же рятує його!». Мені аж морозом сипнуло від його глибокого сильного голосу, куди там отцю Зеновію. Він дивився просто на мене, не на труну, що лежала на марах, всередині якої ховалося тіло справжнього Гербурта, що його, певно, ніхто вже не впізнав би. То до кого ж він мав звертатися, як не до тіні ясновельможного? І я чувся, ніби до мене промовляє не простий чернець, а хтось незмірно вищий, пророк Ілія. Бо кожне його слово я приймав на свій карб, а котре не пасувало, посилав до того, хто лежав у бронзовій труні з заклепаним віком. Се — моє, а се — його, а се — нам обом. Звідки міг знати сей кругловидий молодий чернець, як страшно зазирати бодай на день наперед, коли ти відділився від звичного світу і не знаєш, куди тобі йти, бо доріг багато, і ти не знаєш, котра з них твоя? На роздоріжжі кожен тебе тягне з собою, і ти врешті йдеш з кимось, хто обіцяє не полишати тебе, дбати про тебе, а потім лишає тебе самого в пустелі.
Чернець вже дійшов до того часу, коли ясновельможний Гербурт опинився у в’язниці, і я помітив, що він дивиться на труну, й крадькома зітхнув.
— Ось він сидить у сирій темниці й мережить словами папір, пише листи приятелям по зброї, родині, відчуває, як дух його занепадає, зневірюється. Завтра може голова його скотитися з плахи, завтра може зійти на нього ласка короля, як се витримати? Чого чекати? Смерті чи життя?
Чернець обернувся до принишклого панства, і голос його забринів, як розгнівана бджола:
— Багато хто говорив тоді: він пропащий, він все життя собі занапастив, треба триматися від нього якнайдалі. Такому ліпше накласти на себе руки, бо життя його вже скінчилось. Тепер він, як Йов на попелищі, як Йона в череві кита — у своїй безвиході. Дивіться, він колись був богатирем, Геркулесом, що міг потримати небо на своїх плечах, а тепер нидіє між мурів, і ніч довга і темна видається йому вічною. Надіявся на себе, надіявся на приятелів, з якими зложив обітницю вірності, де вони тепер?