Фініки, смокви, в маслі сир пряжений,
Павидло медове і кофій лікарственний.
XXXIII.
Коли ж курить-летить до них щось по пустині,
Мов страус той цібатий, довгоногий.
«Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини…
Коли б не надали печалі та тревоги»!
Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;
Весь піною, мов корабель, окрився;
Боками, мов той міх у коваля, колише;
В пісок ногами по борідки врився.
Знеможений їздець на гриву похилився.
XXXIV.
Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий…
По чорному червоним пописала.
Не кожен би й факир зумів його читати.
В тому листі так до акги казала:
«Благополучен будь у пищі і в напої,
Отамане акго, во вік щасливий,
І догоди мені в моїй вельможній волі,
Хадізі, госпожі твоїй правдивій.
Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!
XXXV.
До серця руку всі, як личить, прикладали,
Хилили голову к землі смиренно;
Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,
Від повісти ж в очах робилось темно.
«На морі синьому вві сні я опинилась.
Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі
Одним одна звізда на небесах світилась.
Вітри вовками скиглили та вили,
І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.
XXXVI.
Нехай мене простить: бо він не знає страху.
Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало…
Його нещасного, блідого бідолаху,
Морське чудовище вхопило й ростерзало.
Я гірко, плакала, і слізьми доповняла
Ревуче море, глибину бездонну.
У груди билась, на собі одежу рвала.
Розбуджено мене плачущу-сонну,
І я тоді свою судьбу благословляла.
XXXVII.
«І знов заснула я; знов сон мені приснився:
Сиділи ми удвох із ним над морем;
У море-дзеркало небесний склеп дивився
І дух, утомлений недавнім горем,
Відпочивав. Аж ось вода заколихалась,
І з під води чудовище страшенне
На берег лапами дереться. Я перелякалась,
А він: «Не бійсь нічого коло мене:
«Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».
XXXVIII.
«І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,
Хвостом виляло і заговорило:
«Ти — світ землі новий, новий архангел слави,
«Ти — віковічне правоти світило»…
Тут море заревло, земля заколихалась,
І все під небесами стрепенулось:
Морська вода з огнем в хаос перемішалась…
Я серцем як дитя мале вжахнулась,
І з криком і плачем трепещучи проснулась.
XXXIX.
«Тепер, подумавши над сими снами
І всі видіння вваживши глибоко,
Я бачу, що не спить, а світиться над нами
Аллахове всевидящее око.
Аллах, його се Бог, єдиний, безконечний…
Не раз я чула, як він озивався
Серед людей сліпих, на істину безпечних,
Як духа в них свого влить силкувався,
І той Аллах мені у сяєві являвся.
XL.
«Нехай же Магомет над вами старшинує.
Я мушу і сама йому коритись:
Він на своїй главі десницю Божу чує,
Владикою дав Бог йому родитись.
Корітеся йому, і що він вам накаже,
Моя під тим рука і підпис власна.
Да не смущаеться сим словом серце ваше:
В моїм добрі я самовластна.
Нехай же служить вам в дорозі доля щасна»!
XLI.
На світі не одна Марія Магдалина
Пророчими очима прозирала,
Що в нужденнім лиці сияла Божа сила.
І на віки віків мир озаряла.
Хадіза сталася звіздою на Востоці,
Новоявленною зорею правди:
Не помилилася вона в своїм Пророці.
Благовістителі любви й одради,
Гонителі в людях олжи, лукавства, зради.
XLII.
Та де ж те серденько жіноче, повне жару,
Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,
Щоб не досталося тривогам на поталу,
Котрих йому й на небі не забути?
Хадізо! Ти вві сні завагоніла горем;
Під серцем будеш ваготу носити;
Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,
І будеш смерті в Господа просити,
Щоб сю страшну на світ дитину не родити
XLIII.
Де ж Магомет, отаман каравана,
Новий пророк, посвячений любов’ю?
Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,
Готові йти до смертяного бою.
Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою
Був другий Митрадат Понтійський,
Що насміяв не раз над кінською ступою,
Як уганяв за ним диктатор Римський
За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.
XLIV.
Жива від серця річ небесну силу має:
Бо женщина — пророк нової віри.