Не так, як письмаки, вона ум обертає,
Не так слова кує, як лицеміри.
Хадізина душа у слуг її вселилась,
І Магомет для них преобразився,
Немов сперед очей завіса відслонилась,
Немов їх розум зразу просвітився,
Або в перепутті їм херувим явився.
XLV.
«Не дармо звір приснивсь Хадізі милостивій!
Рече старий акга в тяжкій тревозі.
Коня мені, коня!… О часу нещасливий»!
І страусом помчався по дорозі.
Як серце закипить чи радістю, чи горем,
Він старість, мов одежу, з пліч скидає,
І дух його палкий широким грає морем,
І полум’ям у голову бурхає…
Такий Араб, таким його вселенна знає.
XLVI.
Арабе, посланцю святої правди з неба!
Ти, чистий ключу честі і свободи!
Красо високих дум, квіток ясного Феба.
Короно чоловіцької природи!
Ми, дзеркало німе народів благородних,
Твій образ носимо в душі убогій,
І, серед всіх твоїх забутків інородних
На манівцях вселенської дороги,
Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.
XLVII.
Тим я один дзвоню у струни золотиї
Про те, що вороги твої лукаві
Осміюють-хулять, мов дуросвітські мрії, —
Твої культурні праці величаві.
Коли б хоч стих один з бандури мовчазної
З вітрами залетів у славну Мекку, —
Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,
Мов той зефір у полуденну спеку,
І спогадали б там про родичку далеку…
ПІСНЯ ДРУГА
I.
«Господь мене пасе», казав колись щасливий
Ізраїльский народ у Палестині.
Як зацвіли сади над водами та ниви.
Немов у нашій рідній Україні.
Мовляла сі слова і в городі Хадізи
Душа лагідна, богобоязлива.
Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи.
Лани хвилястого, густого жнива,
І обіймалася з виноградом олива.
II.
А тихі річеньки леліли проміж ними,
І надили дівчат у чисту воду,
Щоб сміхом, жартами, піснями голосними.
Мов чарами, надихали природу.
Зійди, хто світ видав, на ті підгірря пишні,
Що пальмами й платанами окрились.
Зійди, хто світ видав, на горі ті велишні,
Що понад хмарами затуманились:
Такі дива тобі хиба у мріях снились.
III.
Чатують велетні свій рай, свою долину;
І сніговими чалмами сияють;
Кедрами-бурками окрили плечі й спину:
Чатовників громами окликають.
Між тими горами, стовпами мирозданія.
Хадіза пишним займищем сиділа,
І на всі чудеса Господнього созданія
Мов із висот підоблачних гляділа.
А мислями в сухі степи й поля летіла.
IV.
Там, на пісковому, безострівному морі.
Плив корабель-верблюд, що всі її надії,
Всі радощі її, всі уповання в горі
І всі затаєні жіночі мрії
Містив, хранив і крив, невідомий нікому,
Аллаху одному, любови Богу,
Його Аллахові, єдиному святому,
Одкриті. На її тяжку тревогу,
Верстав той корабель непевную дорогу.
V.
Тут і хати й лавки всі килимами криті;
Тут завісі густі од вітру захищають;
Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:
Громи з землею разом їх хитають.
А там, на морі тім пісковому хибкому,
Верблюда ураган із ніг валяє,
І хвилями піску, мов човнику легкому,
Затоплені боки б’є-заливає…
О Господи! Твоя рука його спасає.
VI.
Спасе твоя міцна десниця й Магомета,
Сей світ у темряві сердець жорстоких,
І не радітиме запекла ворожнета
По капищах блискучих та високих,
Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах,
Звивається, сичить, жолом колише,
Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,
На праведність важенним духом дише,
І присуди страшні народолюбцям пише.
VII.
Такі-то помисли одрадні і сумнії
Літали над самотньою душею,
Фарбовесельчаті, мов хмари дощовиї,
Що й сяють і гримлять понад землею.
О вродо пишная, людських очей утіхо!
Про що тебе нам доля посилає?
Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,
Як нам воно на серце налягає,
І наш едем земний в геєнну обертає?
VIII.
Хіба ж про те?… Вона, краса людей, Хадіза,
Вродилась, мов та жемчужина в морі,
Без плями, осяйна як в Азраїла риза,
Та й потонула у сирітства горі.
Тепер, немов піснопісенній Суламиті,
Аллах з небес їй «брата» посилає,
Усі веселощі, всі солодощі в світі
Очам її душі, мов сон, являє, —