Що Магомета ми оборонили.
Аж дивимось кругом — нема його між нами.
Шукати, кликати, — луна лунає,
І проміж скелями сумними голосами
Наш гук гучніш зникає, замовкає…
Мовчить пустиня знов, як смерті сон німая».
XXI.
«Коротке слово: вже сім день, як під горою
Ми стоїмо, кочуєм караваном.
Сім день шукаємо усякою порою, —
Обманює надія нас обманом…
А шкуру барсову, на доказ піклування
Про нашого отамана і пана,
Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.
Бувай по старому до нас ласкава,
І да возвиситься твоя під небо слава»!
XXII.
Розпластаний лежить звірюка перед нею,
Мов спить, наївшись людського мясива,
І, так як на труну, з убитою душею,
Схилилася Хадіза, ледве жива:
«Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:
Умру на цім страшеннім кладовищі!
Прими мене, руко всемилостива Божа,
Жарину в попелі на пожарищі!
Покинь, душе моя, покинь своє жилище»!
XXIII.
І, як по матері малолітки сумують,
Так сум німий обняв усю господу.
Її великий жаль роздертим серцем чують,
І всіх немов опущено у воду.
Веселе займище зробилось могилками.
Оплакують Хадізу вірні слуги.
Свій плач із теплими мішають молитвами,
Всесвітнім врачевством тяжкої туги
І безконечної сердечної недуги.
XXIV.
Безуміє любви, безуміє печалі!
Найлучші ліки ви у Бога жизні:
Ви, мов ті одводні спасительні канали,
Рятуєте наш дух в його отчизні:
Не даєте гіркій печалі ви залити
Отчизну духа, розум благородний.
І мріями, мов сном, одводите неситий
Одчаянням той бистрень переходний,
Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, безплодний.
XXV.
Безуміє любви з безумієм печалі
Хадізу, мов джума, опанували,
І всі заповідні, святі її скрижалі
Мережками фантазії заткали.
Природа не змогла з недугою боротись,
Із безладом духовним і тілесним,
І здобула зі дна душі свою літопись
Тим помишлєніям величночесним,
Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.
XXVI.
Літопись писано ще в оні літа юні,
Як Магомет із Сирії вернувся,
І в серці у його нові озвались струни.
І дух новий в його душі протнувся,
І проповідував він дівчині Хадізі
Слова любви Пророка з Назарета,
І, мов в архангельскій ясній небесній ризі,
Являлась їй природа Магомета,
Ще з отрочеських літ великого поета.
XXVII.
Чужий поезії, поганий і в святому,
Світ возмутив її істочник чистий,
І діду сивому, сатрапові скупому,
Законно сочетав сей дух огнистий.
Зробив с Хадізи він немов Магдалу другу…
Та смерть косою узи розв’язала,
І волю їй дала; і тяжкую наругу
Вона умом просвітленим познала,
І серцем над людьми, як Божество, сияла.
XXVIII.
Ці гори-велетні окутані кедрами,
Дзвінкоголосі в скелях водопади.
Сади з Едемськими живущими квітками,
З котрих плели вінки собі дрияди.
Усі вони про те Хадізі свідкували,
Як Магомет малий став перед нею
З словами істини, що душу підіймали
Над мертвою в олжі своїй землею,
І до небесної, нової жизні звали.
XXIX.
Тепер всі ті слова в душі її озвались,
І серце в полум’я, і розум обернули;
Всі речі видимі з незримими змішались,
І в безумі, як в морі, утонули.
Вона не на землі витає, а на небі,
І в царство Боже немічних скликає;
Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:
Смиренним світ в наслідство розділяє,
А правди жаждущих на віки вдовольняє.
XXX.
То здасця їй, що ось вона якась блудниця,
Сосуд нечистоти да перелюбства,
На райськім дереві отруйлива гнилиця,
Знаряддя підступу і душогубства.
І, руки ламючи з душевної тревоги,
До ніг свойму Пророкові впадає;
Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,
Розпущеним волоссям обтирає,
Стогнанням жалібним серця всім роздирає.
XXXI.
Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,
Приход Учителя благословляє,
І, мов у віщої посвяченої жриці,
Із уст її пророцтво ізлетає:
«Ти жизні вічної водою нас напоїш,
Що жажди вже не знатимем ніколи;
Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,
Созиждуть нам його твої глаголи,
Любови й істини незиблемі престоли».
XXXII.
То ходить по садах, немов кого шукає.
«Де ти? Де ти? Куди від мене скрився?