Гаразд! — сів, у Рубера вже й окремий столик звільнено, тарілками спішно заставляється, чайничок вишуканий із носика пару пускає; аромати такі-і-і!.. — руки самі тягнуться до ножа, але не щоб комусь під ребро запхати — аби нарізати холодні телячі язики з артишоком, посипати тертим сиром ньокі й часниковим соусом полити славнозвісні Ходягові капітанові оладки та розважено відкусити, пожувати без поспіху. Чим ми не пани?! Прізвищем не вийшли, кров не та — але й нам життя всміхається, чи не так, Рубере?
Перекинулися слівцем про те про се, і Ходяга спохопився: справи! клопоти! нема коли розсиджуватися, навіть із таким дорогим гостем: вечір у самому розпалі, треба віддати розпорядження, перевірити, доглянути… А ти, Фантине, їж, не турбуйся.
Фантин їв. Фантин не турбувався. Він чіпко придивлявся до кожного, хто заходив, але одразу ж і відводив погляд: «Не той». «Не ці». «Навряд».
І так далі.
Коли ж година Сікача закінчилася і дехто з відвідувачів почав випивати «на коня» (хоча більшість і прийшли, і підуть звідси пішки), — Фантин зізнався собі: вечір видався славний. Готували у Рубера завжди смачно, таємничий незнайомець, що прагнув зустрічі з Лезом Монети, так і не з’явився. Якби не музикантик зі своїми тягучими піснями… Утім, пісні були не такі вже й погані, та й він замовк нарешті, напевне, відпочиває.
Ну, добре. Побавилися і досить. Треба покликати Ходягу, розрахуватися за вечерю і йти подалі від «Чобота», сьогодні, саме від години Щура, Фантину є чим зайнятися. Ту віллу, за якою він учора спостерігав, слід іще раз оглянути, вже з інших точок, а щоб до неї дістатися, треба рушати не зволікаючи.
— Як вам мої пісні?
Це, ясна річ, музикантик. Не питаючи дозволу, сів на ослінчик навпроти Фантина; тут, за столиком Леза, завис м’який сутінок, обличчя музики пливе туманом… та ні, розуміє Фантин, лице musicus’a насправді розпливається, риси його нечіткі: ось, приміром, ніс — який у нього ніс? гачкуватий, кирпатий, з горбинкою? — не розібрать! Форма вусів і бороди також мінлива, якщо не дивитися прямо у вічі, а ніби краєм ока, тоді здається: ось-ось вловиш справжню, та ні, не вдається, все пливе, все міняється.
Тільки погляд лишається таким, як був.
Він узагалі немов з іншого обличчя: уважно-гострий, насмішкуватий, трохи стомлений. Не горланський погляд.
— То вам сподобалися мої пісні?
— Гарні пісні. — І Фантин кладе на столик монетку: якщо гарні, треба заплатить. Знаємо, знаємо, для чого про таке запитують! — Щось іще?
— Так, — каже музикант. І проводить рукою по очах, ніби стомився грати й співати і хоче зняти з обличчя втому.
А виходить — разом із нею знімає саме обличчя: те, верхнє, музикантове.
Теперішні ж його риси доволі однозначні, ніякої тобі туманності, ніякої мінливості. Суворий погляд, борідка клинцем, на чолі круті зморшки — мабуть, від роздумів тяжких.
«Ну, попа-ав», — Лезо Монети подумки картає і себе, і Рубера, і синочка його, надто грамотного; а насамперед — ось цього псевдо-musicus’a.
Насправді ж — законника-magus’a.
Чародія, по-простонародному.
— Так, — каже Фантину магус. — Дещо ще. Не дарма ж я тебе в «Чобіт» покликав. А монетку заховай. Ще знадобиться.
3
«І нікуди ж не подінешся!» — з тугою думає Фантин.
Поряд псевдо-musicus незворушно жує каштанову оладку, щедро политу часниковим соусом. Зголоднів, мабуть, цілий день виспівувати і за Фантином наглядати.
Тепер поставив питання і чекає відповіді, і жере заодно, аби часу не гаяти.
А що відповідать?
Ну, чув Фантин про пограбування, чув! Але що саме хоче знати магус? Фантин до чистки Леандрової вілли непричетний, у нього і свідки є, які підтвердять, що тієї ночі він сидів якраз у «Стоптаному чоботі».
Про що мова, пане вивідувачу? У чому звинувачуєте?
— Ні в чому я тебе не звинувачую, — кривиться магус. — А захотів би — знайшов би, в чому. У мене пропозиція, ділова.
Авжеж, ділок знайшовся, купчина нововідкарбований! Знає Фантин його пропозиції, це нехай іншим спагеті на вуха вішає! Ясно ж, магус прибув до Альяссо не випадково: послуги таких, як він, коштують недешево; мабуть, синьйор Леандро для того його і покликав. Аби, значить, розслідувати і покарати. А магус спікся, сам розплутати справу не здатен, от і шукає собі балакунів-донощиків. Тільки Фантин швидше язика собі відріже, ніж стане приятелів закладати!
Яким же треба бути cretino, щоб не розуміти таких простих речей?!
— А спагеті тут чудові, — між іншим зазначає магус. І хитає головою: — Неправильно ти мене зрозумів. Коли б треба було розв’язати тобі язика, я би це зробив. І без твоєї згоди. Я іншого хочу. Знаю, що до пограбування у синьйора Леандро ти непричетний, але й про твої недавні нічні прогулянки теж знаю. Ти коли збирався туди навідатися?
— Куди? — вдає дурника Фантин.
— Не дратуй мене. — Погляд у магуса залишається гострим, оцінюючим. Кошлаті брови зійшлися над переніссям: господар незадоволений, господар гнівається. — Ти ж усе добре зрозумів.
І Лезо Монети вирішує: а-а! хай буде, що буде! Навіть якщо тільки половина балачок про магусів — правда, пан вивідувач запроторить Фантина в холодну запросто. Навіть не моргне.
Уже запроторив би, якби було бажання!
— Тижнів зо два, — відповідає Фантин. — Може, пізніше. Коли б вщухла буча через попереднє пограбування.
— Але як пролізти на віллу, ти вже вигадав. — Він не запитує, але Лезо Монети киває. — Сьогодні, — говорить магус. — Можеш відвести мене туди просто зараз?
Фантин стенає плечима:
— Навіщо? Ви ж і без мене можете… ну, ваше мистецтво — воно ж дозволяє всякі такі штукенції виробляти: очі охороні відводити, крізь стіни проходити…
Магус сміється:
— Не все так просто! Хоча, — додає, — ти маєш рацію: я можу потрапити на віллу і без тебе. Але мені хочеться зробити це чисто, не вдаючись до магії.
— А якщо відмовлюся?
— Є два методи: батіг і медяник. Якому надаєш перевагу?
Фантин мовчить. Він спостерігає, як магус продовжує поглинати оладки, і чомусь сердиться: все це за його рахунок!
— Ви вже самі по собі батіг, месере, — каже нарешті. — А що там про медяник?
— Буде тобі й медяник, неодмінно. В коштах я не обмежений, візьмеш скільки донесеш. І Леандро не висуватиме претензій. То як, по руках?
— По руках!
Вони встають з-за столика, Фантин тягнеться до пояса, щоб заплатити Ходязі за вечерю, але магус його випереджає:
— Я розрахувався заздалегідь. Ходімо. У тебе інструмент із собою?
Лезо Монети всміхається: ото свята простота! Куди ж я без інструмента?!
Розділ другий
Гримо на дзвіниці та примара в склепі
Із балачок людських найбезглуздішими слід вважати ті, що поширюються про марновірства некромантії. […] Некромантія ця, вітром полощене знамено, є поводир глупої юрби, яка постійно засвідчує галасом про численні дії такого мистецтва; і цим наповнили книги, стверджуючи, що духи діють і без язика, говорять і без органів, без яких говорити неможливо, говорять і носять непосильні вантажі, викликають буревії і дощ, і що люди перекидаються на кішок, вовків та інших звірів, хоча у звірів насамперед вселяються ті, хто подібне стверджує.
1
Двоє перехожих мовчки піднімаються вуличками Альяссо: кожен думає про своє. Фантина турбує халепа, в яку він вскочив, і трохи тривожить те, що доведеться здійснити. Магус…
От про нього — докладніше.
На відміну від церковних слідців-інквізиторів[2], магуси-законники займаються злочинами насамперед мирськими, хоч і підпорядковані вони тій-таки церкві — а як інакше? Всякий надприродний талант оголошується клириками або даром Господнім, або витівками диявола. У першому випадку, будь ласкавий, служи на благо церкви, якщо ж ні — ось і другий випадок, при якому належить тобі задушевна розмова, що зазвичай розкриває весь підспідок підозрюваного, ну а потім — тепле, ба навіть гаряче прощання — і невідворотна дорога на небеса, все одно, наче за руку тебе туди провів би сам Папа.