— Це я теж пам’ятаю, месере. Але до чого ви ведете?
— До того, панове, що зараз я маю намір здійснити саме таке розслідування. І лише потім надати остаточний звіт по тій справі, для якої і був викликаний в Альяссо. Синьйоре Леандро…
— Так?
— Якщо ваша ласка, повідомте мені, з якою метою ви запросили до міста цих воскресників.
— Це родинна справа, месере! І нічого протизаконного в ній я не бачу.
— Тим паче вам нема чого приховувати.
— Але тут, якщо ви помітили, є сторонні особи!
— То накажіть вийти вашому розпорядникові — це ж він сторонній, чи не так? А я, поки він не піде, залишатимусь німим, наче непотривожена ресурджентами могила.
— Ви чудово розумієте, кого я маю на увазі! — наливаючись червоним, пихтить синьйор Леандро. При цьому він не втримується і зиркає у бік Фантина.
Магус картинно зводить брову:
— Зачекайте, чи не вважаєте ви стороннім свого власного, нехай і незаконнонародженого сина? Точніше, трьох незаконнонароджених синів, — додає він уже зовсім іншим, аж ніяк не світським тоном.
— Що за нісенітниця?! Тут тільки один мій син, от він, — синьйор Леандро вказує пальцем на Цинікуллі-молодшого. — Юнак, якого ви привели на мою віллу, в крайньому разі, якщо зважати на сумнівну схожість із портретом синьйора Рінальдо Цинікуллі, є моїм онуком. Чи якимось іншим побічним нащадком нашого надміру плодючого роду. Але син?!.. Ні! І кого ви вважаєте третім у цьому випадку? Себе самого? Одного із шановних братів?
Його полум’яну промову перериває невдоволене схлипування немовляти, яке спить на руках у месера Оберто. Відразу ж друге, яке у Фантина, озивається майже розбірливим бурмотінням — і перше змовкає, важко зітхнувши.
Ця нетривала затримка залишається ніким, окрім Леза Монети, не поміченою: всі надто захоплені пристрастями, які вирують у бібліотеці.
— Чи вам хтось колись казав, що ви — кепський актор, синьйоре Леандро? — запитує, анітрохи не знітившись, магус. — Синьйор Граціадіо, на жаль, не ваш син — і вам це відомо. Те, що він німий і не навчений писемності, а також заляканий вами — нічого не міняє. Мені не потрібне його зізнання — і ви добре знаєте, що слова синьйора Граціадіо чи будь-яке інше підтвердження ним вашої провини не будуть визнані жодним судом. Такий закон…Хоча, припускаю: ви самі щиро вірили в те, що були батьком Граціадіо. Вірили допоки не виявили дивну річ: родовий перстень, який ви вручили йому на повноліття, весь час губиться — і завжди з’являється в одному й тому самому місці: от у цій шафі, поряд із іншими перснями! Ви довго не могли збагнуть, у чому ж справа, але вам розтлумачили, чи не так? Не дружина — на той час покійна, а… знайшлося кому й окрім неї. Та й дитина виросла зовсім не такою, якою можна було б пишатися. Ви навіть бачили певну привабливість у тому, що саме синьйор Граціадіо стане нащадком роду Цинікуллі. Це була ваша помста — за все, що довелося пережити, стерпіти. Привид синьйора Бенедетто з його уявленнями про гідне і негідне, про традиції і обов’язки будь-кого, хто належить до роду Цинікуллі, довгі роки діяв вам на нерви. Саме задля тривалої, солодкої помсти ви не бажали одружуватися вдруге, хоча досі можете похвалитися неймовірною плодючістю справжніх Цинікуллі. (До слова, синьйор Граціадіо, на жаль, безплідний і взагалі мало переймається питаннями продовження роду, що тільки робить вашу помсту витонченішою). І хоча ви не стали зв’язувати себе подружніми узами, однак відмовлятися від жіночих принад не збиралися. Що ж до можливих бастардів — вас вони просто не турбували. Ви сходилися з жінками всюди, де тільки вдавалося, а стан подести, погодьтеся, відкриває багато можливостей.
Синьйор Леандро зневажливо пирхає:
— Навіть якщо ті дурниці, які ви верзете, містять в собі хоча б дещицю правди, — хіба це біда? Нічого протизаконного і навіть протиприродного я не чинив, чи не так?
— Нічого, — підтверджує магус. — Донедавна ваша поведінка була цілком законною і, як ви висловилися, природною. Ви так чи інакше платили жінкам за їхнє мовчання — і у жодної не виникало претензій. Навіть у тих, яких ви брали силою.
— Брехня!
— Синьйоре Леандро, повірте, я не збираюся хитрістю виманювати у вас зізнання. Правда очевидна — і немовлята, яких ви тут бачите, — підтвердження цьому. Їхня мати мені все розповіла: як вона, серед інших, була найнята вами для обслуговування гостей на прийомі, влаштованому трохи менше року тому — тут, на віллі. Як, добряче напідпитку, ви підстерегли її в одному з коридорів і… зробили те, що зробили. Коли вона зрозуміла, що вагітна, було надто пізно позбавлятися дитини. Та й грошей у неї на це не вистачило б, а йти до вас вона не насмілилася. До того ж… її вмовили.
— Хто?! — кричить Цинікуллі — і миттєво замовкає, збагнувши: обмовився, зізнався.
— Не суттєво, хто, — наче нічого й не сталося, веде далі месер Оберто. — Вона була вдовою, працювала служницею на заїжджому дворі. Робота в неї залишилася — господар трапився добрий, одначе доброта його була не безмежною: за сповитуху і за ті дні, коли мати цих близняток не працювала, їй довелося заплатити уже зі своєї кишені. Грошей майже не залишалося, і тоді…
— І тоді вона вирішила пограбувати мою віллу?!
— Ні, тоді вона вирішила продати те, що потрапило до її рук несподіваним чином. Вона вже працювала, але, на жаль, грошей ледве вистачало, щоб животіти. Спершу Марія не наважувалася, а коли наважилася, було запізно: всі в місті уже знали про зниклі персні. Тому їй довелося звернутися до тих, хто, як вона з’ясувала, збирався незабаром залишити Альяссо. До команди галери «Цирцея». Марія не знала, що команда ця давно промишляє морським розбоєм, торгує не рибою — рабами. Згідно із домовленістю, вона прийшла у порт вночі, її відвезли на «Цирцею», а потім збиралися полонити, однак Марія втекла. Стрибнула за борт. І померла.
— Так усе-таки померла?
— Померла, синьйоре Леандро. Померла — і ви про це дізналися, коли допитували моряків, чи не так?
— От ви і обдурили самого себе! Якщо вона мертва, то як могла вам щось розповісти?! Ви брешете, месере, у вас немає жодних доказів! — карбує слова подеста. — Та чому ви взагалі вирішили…
— Дійсно, чому? Чому, наприклад, я не вирішив, що Граціадіо — батько цих двох немовлят? — Магус помовчав, мабуть, заново переживаючи події нинішнього ранку, про які з присутніх знали тільки він і Фантин. — Узагалі-то, спершу я так і подумав — за що мушу просити у вас, синьйоре Граціадіо, вибачення. Я жив у вашому домі не настільки довго, щоб дізнатися такі подробиці, тому цілком логічним вважав… Зрештою, не суттєво. Тоді мене хвилювало лише одне: персні. Відпочатку було ясно, що це не проста крадіжка. І тому я вирішив влаштувати те, що називається «відтворенням ситуації»: пробратися на віллу і повторити все, вчинене гіпотетичним крадієм. У результаті деякі мої підозри підтвердилися, але сам я надовго був виведений із гри. Єдина необачність — а потягла за собою такі… невиправні наслідки! Відтоді я всюду запізнювався: не встиг «вийти» на моряків «Цирцеї», не встиг зупинити їхню страту, не встиг вчасно переговорити із клабаутерманом галери… А головне: дізнався про ресурджентів тоді, коли був зайнятий іншими справами і не міг як слід поміркувати над питанням: хто і для чого викликав їх у Альяссо.
— Однак, месере, ви знали про це, коли прийшли до рибальського сільця, — вперше за весь цей час подає голос фра Клементе.
— Лише здогадувася, а ви люб’язно підтвердили мої підозри. Втім, якби я зробив це раніше… Відповідь лежала на поверхні: в цьому місті одні Цинікуллі здатні заплатили за ваші послуги. Лишалося спитати в себе, навіщо ви їм знадобилися. Воскресити когось із команди «Цирцеї» і отримати відповідь на якісь свої запитання? Навряд чи. Перед стратою матросів катували і напевне дізналися все, що хотіли. Їх тому і стратили так швидко, щоб ніхто інший не встиг із ними переговорити. Знову ж, рештки піддаються воскресінню тільки через сорок днів після смерті людини. Отже, варіант із моряками не підходив. І взагалі сумнівно, щоб синьйорові Леандро чи синьйорові Граціадіо (тоді я ще припускав можливість їхньої співпраці — хоча б із родинних інтересів) знадобилося викликати чийсь дух. «А якщо, — запитав я себе, — навпаки? Позбавитися якогось надміру ретельного привида, який занадто багато знає?» Так, саме так — і тоді все стало на свої місця. Я знав такого привида — синьйора Бенедетто Цинікуллі. Спілкування із ним переконало мене, що він міг би завдати чимало клопоту своїм нині сущим нащадкам. Але просто клопіт — цього замало. Зрештою, синьйор Бенедетто дратував синьйора Леандро своїм бурчанням не один рік — то чого б це раптом саме зараз знадобилося усувати привида? Він щось знає? Але навряд чи синьйор Бенедетто, засновник роду Цинікуллі, шкодитиме власним нащадкам, нехай і порядно змізернілим! Хіба що самі нащадки своїми вчинками безчестять рід або…